Експерти вказують на те, що ми можемо втратити завдяки профанам від економіки на чолі держави.

Перемога по-новому

Коли читаєш частину заголовків новин у стрічках економічних видань України може скластися враження, що в країні все чудово і вона розвивається у правильному напрямку.

Люди стають з дня в день багатшими. Разом з ними багатіють і банки, куди українці несуть дедалі більше грошей.

Закордонні інвестиції ріками затікають в країну, щоби неначе з неї більше ніколи не витікати.

Підприємства в регіонах залучають новий капітал і розвивають виробництво та сферу послуг.

Їм відкриваються нові ринки збуту, всі у світі хочуть українську продукцію і знімають вже не потрібні захисні бар’єри перед натиском українського: доступного, якісного, конкурентоспроможного.

Валюта заходить в Україну і гривня стрімко дорожчає на міжбанку настільки, що Національному Банку доводиться регулярно викуповувати надлишки чужих грошей, для збалансування попиту і пропозиції.

Українських фахівців неймовірно раді бачити у Польщі, Угорщині ,Чехії та інших сусідніх державах, де вони настільки докладаються до місцевої економіки, що та починає демонструвати дива росту і перевершує за темпами навіть традиційні «мотори» Європи – Німеччину і Францію.

Заробітчани своїми коштами, що їх надсилають на Батьківщину, вспомагають свої родини та рідну економіку не гірше за інвесторів – штовхаючи до переду, зокрема, будівельну галузь та автомобільний ринок.

Голос розуму

Погодьтесь, цього переліку приємних картинок вистачить для того, аби у свідомості запанувала тотальна ідилічна впевненість у завтрашньому дні, в який ми мчимо разом на крутому авто (іноземного виробництва), щоби відпочити від праведних трудів (поза кордонами України – і відпочити, і від трудів поза…).

Це лише одиниці з нас чомусь у це не вірять, волаючи про якісь зради. А ми, хоча сьогодні ще й відчуваємо певний брак засобів для досягнення вимріяного образу, віримо, що завтра кишені наповняться грішми, холодильник їжею, а серце – щастям та спокоєм за майбутнє своє та власних дітей.

Помітили, скільки у цьому сценарії відводиться завтрашньому дню? Так, щось трохи забагато. Бо його поки немає. Ми на нього лише чекаємо, віримо в нього як в єдиний залізний фактор перетворень у нашому житті на краще.

Притомніші ж аналітики налаштовані не так оптимістично, оскільки працюють з днями, що минули і їх показниками. То є ті цифри, що можуть називатися фактами – на відміну від очікуваних прибутків прийдешності, які більше споріднені з мріями.

Для прикладу, Експертно-аналітичний Центр «Оптіма» того тижня оприлюднив два дуже цікавих результати досліджень. Одне стосувалося рівня інфляції в країні, а інше – зовнішньої заборгованості держави.

На хлопський розум інфляція – це явище, яке стає помітне пересічній людині, яка за одну і ту саму купюру (для прикладу, номіналом 500 гривень) рік тому могла купити помітно більшу кількість товарів аніж нині. І справа тут не в оновленому дизайні банкноти з філософом, якого не впіймав світ, а в зростанні споживчих цін, які впіймали таки більшість українців.

Як пишуть аналітики, з середини 2014 року зростання інфляції в Україні набуло загрозливого характеру і досягло максимуму (60,9% у річному вимірі) у квітні 2015 року. В цілому за період 2014 – 2017 рр. загальний рівень споживчих цін згідно з офіційними даними зріс на 129%. За підсумками 2017 року фактичний рівень споживчої інфляції (13,7%) значно перевищив прогнозований (8% +/-2 п. п.), офіційно закріплений в Основних засадах грошово-кредитної політики, виконання яких є обов’язковим для Правління НБУ. Протягом І кварталу 2018 р. у своїх офіційних повідомленнях Національний банк визнає, що у поточному році інфляційного коридору (6% +/- 2 п. п.) знову не буде досягнуто.

Висновок, якого доходять фахівці, грає аж ніяк не на користь державних службовців, які відповідають за фінансову політику в Україні: мовляв, якість управління інфляційними процесами в Україні є вкрай низькою: з одного боку, Національний банк припускається серйозних помилок у монетарній політиці, з іншого – відсутня конструктивна координація з іншими гілками влади, яка необхідна для зниження інфляції і розвитку економіки.

Але це – лише півбіди, так би мовити. Бо кожен українець має ще й борг, про який не згадує щодня чи раз на місяць. Зовнішні запозичення на державному рівні, виявляється, адмініструються не набагато краще: найближчим часом Україна буде змушена віддати десятки мільярдів доларів раніше позичених кредитів. І хоча відсоткові ставки тут добряче відрізняються від тих, до яких звикли пересічні позичальники всередині країни, сума набігає чимала.

Аналітики з «Оптіми» закидають посадовцям, що керують державою останніми роками, серйозні тези. Надмірне боргове навантаження, висхідна динаміка боргових показників до 2017 року, неефективна реструктуризація державного боргу у 2015 році, що створила потенціал загострення фінансових та економічних проблем у майбутньому, суттєві недоліки у сьогоднішній політиці залучення позикових коштів і практиці їх використання. Усі ці чинники заважають Україні позбутися постійних ризиків фінансової дестабілізації, а отже реалізувати ефективну стратегію стійкого економічного розвитку.

Експерти застерігають від тотальної надії суто на присутність іноземних інвесторів на внутрішньому борговому ринку. Вони також вказують на те, що подекуди державними інститутами країни реалізується цілеспрямована політика створення надійних короткострокових джерел доходів за рахунок Державного бюджету для місцевих олігархічних структур, наближених до влади.

Загалом, все знову звучить як типова «Зрада», але цього разу підкріплена конкретними цифрами та аргументами. «Оптімівці» просто констатують системну неефективність управління державним боргом і невирішення ключових проблем, пов'язаних з високим рівнем боргового навантаження в Україні.

За їх словами, політика інтенсивного залучення короткострокових внутрішніх позик за підвищеними відсотковими ставками, яка реалізується в Україні з грудня 2017 року, покладає додатковий тягар на державний бюджет, а також посилює вразливість державних фінансів і зовнішнього сектору економіки до відтоку капіталу.

Водночас тут не слід шукати підступу ворогів чинного Президента і його владної команди на всіх рівнях: найбільший інвестор України Європейський банк реконструкції та розвитку цього тижня озвучив доволі подібні застереження.

Істотними ризиками для зростання ВВП України в ЄБРР назвали боргові платежі держсектора у 2018-2020 роках, а також вибори 2019-го. У банку також звернули увагу на те, що подовження співпраці України з Міжнародним валютним фондом залишається невизначеним. Попри все там прогнозують зростання ВВП країни на 3% за результатами року цього і наступного. У Києві ж живуть і працюють, здається, ще більші оптимісти: у січні Національний банк поліпшив прогноз зростання ВВП України 2018-го до 3,4%, але при цьому підвищив прогноз щодо інфляції на кінець року до 8,9%. Уряд України теж прогнозує зростання економіки поточного року на 3% за інфляції 9%. Тим часом, Міжнародний валютний фонд і Світовий банк кажуть про зростання ВВП близько 3,5% за інфляції 10%.

Оця цифра 10 в прогнозі інфляції фактично означає, що на кінець року ми зможемо за 13 гривень купити не кілограм цукру, а 900 грамів, або не повний буханець хліба, а з відрізаним окрайцем.

Тоді й усі задекларовані на початку цього матеріалу тези мали б виглядати дещо інакше.

Нова зрада

Люди стають з дня в день біднішими. На них збагачуються банки та інші установ, які належать місцевим олігархам та їх офшорам з острівними прописками, куди українці змушені за безвиході нести дедалі більше грошей.

Закордонні інвестиції потрапляють в країну на короткий термін найвигіднішого періоду для заробітку і завбачливо втікають геть – під впливом несподіваних ризиків чи кращої кон’юнктури на ринках інших країн.

Автомобільне виробництво та інші демонструють спад, ціни на енергоносії ростуть. Поодинокі рентабельні підприємства скуповуються для швидкого витиснення соків та їх втечі у ті ж офшори, або для здобуття монополії у певній сфері з подальшим заробітком на наслідках.

Ринки збуту відкриваються лише обраним компаніям, квоти на постачання швидко вичерпуються, а за потреби можуть поставати нові захисні бар’єри, бо інші країни вміють дбати про свого виробника.

Експортерів змушують продавати валюту і викуповують її у сприятливий період, періодично заробляючи на «гойданні курсу», до якого особливо чутливі прості люди. Вони, здебільшого, купують валюту, коли та дорожчає, і продають під тиском ї здешевлення. Щоби за певний час повторити ці операції знову і знову. Всіх, таке враження, добряче навчив 2008 рік з весною знецінення долара на кілька десятків копійок і осінню зі знеціненням гривні у набагато більших масштабах.

У пошуках твердої валюти українці наповнюють ринки праці сусідніх країн, створюючи вакуум попиту на вакансії у себе вдома – добрих фахівців після ПТУ (водіїв, зварювальників, слюсарів) в нас вже заманюють такими зарплатами, що не снилися іноді університетській професурі. До колишньої еліти нації вже впритул іноді наближаються посудомийки та прибиральники, що, звісно не провокує напруженості у суспільстві і лише зміцнює його (останнє речення слід читати саркастичним тоном – ред.).

Заробітчани дедалі більше скуповують нерухомість за кордоном і вивозять своїх дітей на навчання до себе, воліючи більше ніколи не повертатися у країну чудових прогнозів завтрашнього дня, який чомусь досі ніяк не стає сьогоденням. І їх можна зрозуміти. Оскільки людське життя надто коротке. Навіть коротше за якусь там вдалу позику. Бо воно подекуди і є цією ж позикою. Його не хочеться виміняти на їжу, уніформу і заледве 200 Євро зарплати на місяць. Його цінність значно вища.

Текст і фото: WN