Днями ЗМІ повідомили, що знаний український поет Дмитро Павличко у розпал виборчої кампанії написав «шоколадного» вірша на честь Петра Порошенка.

Більше того, в мережі з’явилось відео, на якому літній письменник натхненно читає свого шедевра під назвою "До Петра Порошенка".

Це ода про те, що всі кандидати «холуї», «силос» в «московському кориті» і тільки Петро – і не силос, і не холуй, і до московського корита, значить, не прикладався, і лишень він може повести українців на Путінські мечі.

І під час цього походу біля нього має бути поет, який, треба розуміти, увіковічить у слові Порошенків подвиг. Бери мене, я – твій поет, - каже Дмитро Павличко. 

Громадянсько-патріотична лірика – чому ні, має право на існування. Але коли тема звужується до дилеми всі – ніщо і тільки один Петро як цукерочка, то вибачте, нема віри до цього.

До того ж, хто завів нашу армії в Іловайський котел, де її остаточно розбили.

А у контексті виборів  оце символічне «бери мене я твій поет», знову звиняйте, звучить як запізніле резюме віп-агітатора.

Спитати б, навіщо живий класик нашої літератури знову і знову б’ється головою об дуба. Ми ось про що.

У 1968 року Дмитро Павличко видав збірку «Гранослов». У ній – чи то довгий вірш, чи то коротка поема – «В кабінеті Леніна».

Для юного покоління нагадаю, що то був такий людожер-більшовик, з вини якого загинуло багато мільйонів українців.

 І от поет у його кабінеті розмовляє, вгадайте з ким, – з Тарасом Шевченком. Ото догодив так догодив! Затягнути Тараса Григоровича, що в серці кожного українця, в кабінет до душогуба – оце креатив, талант.

«Я розказую Леніну коротко, як солдат, Про наші земні і зоряні траси... Пиши, Каменяре, пісні до Жовтневих дат, Усміхайся мові своїй, Тарасе!», - так би мовити, поставив Тараса на службу більшовикам.

Ідеї вірша такі. Мовляв, як розквітла українська мова при комунізмові. (Мало не зникла, зведена до побутового рівня!) І що, значить, нікому не вдасться посварити російський і український братні народи: «Чи Волзі потрібні води Дніпра? Чи калинова кров заспіває під березовою корою?».

Виявляється, ще як «потрібні», ще як «заспівала», вже понад 10 тисяч український душ загубили в гонитві за новітніми химерами. 

Як же помилився поет Дмитро Павличко у цьому вірші. Навіщо повторювати ці помилки? Поет-пророк – це не про вас.

Власне, для цієї когорти – Павличко, покійний Драч, Яворівський, які по черзі були то письменниками, то політиками, то посадовцями, то знову письменниками – було важливо не загубити дар  далекосяжного погляду, вільного і щирого слова.

Ось як цю проблему розв’язав для себе Іван Драч на відміну від Дмитра Павличка. У нього також є схвальний вірш, присвячений Порошенкові. Вірш-звернення, що має назву «Порошенку». Але закінчується він так: «Будь скаженим, навіженим, та не будь хорошим, А не справишся, наш батьку, із кодлом ворожим, Тоді тебе, Порошенку, ми геть розпорошим!»            

І ще один штрих, що не дозволяє повірити, що дифірамб "До Петра Порошенка" Дмитро Павличко написав за покликом серця, а не з меркантильних міркувань.

Ми знаємо, що серед інших кандидатів, про яких так зневажливо висловився Дмитро Павличко, є Юлія Тимошенко. І от читає у Дмитра Павличка вірш «Сон»: "До зали суду, наче зв'язкова З моєї сотні, піймана у Лючі, Заходить Юля. А в судді брова Підскакує, мов щиглик на колюччі,І западає тиша гробова. Втім Юля встала: "Слава Україні!" І в залі встала воїнів чота: "Героям слава!"... Прокурорів тіні Розсипались, і блискавка крута Просяяла в небесній височіні, І стало ясно: це не суд, а мста!".

І ще один вірш – "Вставайте!": "До трону сміло йде благословенна Юля, Вся миром дихає і миру калачі Пече для Путіна, кує, немов зозуля, Для нас, рабів Москви, на сотні літ харчі. Я визволяв колись ту пташечку з неволі, З тюрми у Києві, не знав, що та тюрма — Театр, готуючий ту пташку в ореолі Богині злинути над нами, над всіма".

У поетів стосунки з олігархами за визначення повинні бути напруженими, бо коли ти маєш посаду, живеш в комфорті, у кишенях повно грошей - яка поезія? Вона вивітрюється з кожним ситим поглядом. Навіть блазень при олігархові має більше гідності ніж поет, що зрадив свій талант.

Андрій Лозовський.