І лише потрапивши сюди, на вулиці з червоними деревами, де листя лежить на кам’яних сходах і тераси нагріються, ніби дитячий одяг, я теж помітив її – ранню осінь цього року

І лише потрапивши сюди, на вулиці
з червоними деревами, де листя лежить на кам’яних
сходах і тераси нагріються, ніби дитячий одяг,
я теж помітив її – ранню осінь цього року,

помітив її спалахи на іншому березі, почув
цей гіркий дим – дим свободи, дим вимовленого уголос,
наскрізні промені вересневого сонця в пробитих
туберкульозних легенях порожніх соборів.

Варто було побачити ліс на узбіччі, схожий
на ходу ображених робітників, варто було
почути голоси перехожих на сонячних вулицях,
щоби вкотре собі нагадати – так самотньо

і так незахищено ми почуваємося лише у вересні.
Лише у вересні випадкові дерева викликають бажання
обійматись, лише у вересні жіноче дихання
нагадує ритм
всесвіту, лише у вересні, коли вже не можеш
нічого змінити.

Лише восени так чіпляєшся за тепло, лише восени
перебираєш його, як перебирають одяг, в якому хочуть
бути похованими, лише восени теплом діляться,
наче водою
вночі – занадто відверто, занадто довірливо.

Поза тим не слід боятись відвертості, зовсім не слід.
Не соромтесь своєї відвертості, друзі дерева.
Хоча б цієї осені не слід ховати синці,
залишені під горлом ніжними зубами.

Поза тим знову вересень, і вода в колодязях
реагує на зміни погоди, мов тварина в норі.
Я обов’язково повернуся до тебе,
я обов’язково це зроблю.
Лише кілька тижнів на те, аби обійматися
серед каміння.

Фото автора