Молода пара відтворила весільну фотографію у стилі, як були вбрані 90 років тому прапрабабуся і прапрадідусь із Коломийщини. Одна весільна світлина зроблена у період 1930–1931 років, а друга ‒ нещодавно. Щоб таку фотографію зробити, родина відреставрувала столітній кептар, у якому був вбраний молодий у 30-х роках минулого століття.

Про це йдеться у матеріалі Радіо Свобода.

Віра Угорська гортала старі родинні фотографії в альбомі. Оглядаючи весільну світлину прабабусі і прадідуся, подумала, що було б дуже гарно, якби її донька зробила на своє весілля таке ж фото і у такому ж народному строї. Мріяла про цей день 10 років. І навіть відновила кептар, який зберігся з весілля її прабабусі і прадідуся ‒ Михайла і Параски Маршалюків. А це було десь у період 1930–1931 років.

«У них було п’ятеро дітей, з яких моя бабуся ‒ найстарша. Власне вона поклала кептар у скриню на горищі. Мій тато його знайшов і приніс мені показати. Я звернулась до Михайла Вінтонюка, який займається реставрацією кептарів у нашому селі. Він сказав, що у цей кептар вбраний мій прадід. Я попросила дітей зробити фотосесію на другий день весілля, щоб побачити, як майже через 100 років у таких строях будуть виглядати вони. Коли побачила свою доньку в кептарі і в строї, то не могла стримати сліз. Адже моя мрія здійснилась. Можливо, через 100–200 років мої праправнуки дивитимуться на цю фотографію і бачитимуть своїх предків, оце і є отой зв’язок поколінь. Звідки і йде повага до предків», ‒ розповідає Радіо Свобода Віра Угорська.

У народному строї одружувалась Віри Угорської прабабуся 90 років тому, у 1950 році ‒ її бабуся, у 1994 році ‒ вона. Жінки з родини були вбрані у кептарі і вінки, які вражають красою. Мама Віри Угорської одружувалась у 70-х роках, у радянський час, коли вважалося, що народний стрій це не «модно». Але молодята у перший вечір одягнули вишивані сорочки. Вінків у цей час ніхто з дівчат на весілля не одягав. Зрештою, тоді комуністична влада намагалась вкласти у голови людей зневажливе ставлення до автентичних речей, до всього, що поєднувало різні покоління. Натомість популяризували «шароварщину».

«Вінок зі знаком сонця у нашому селі колись робили з сушених трав, це був оберіг на голові молодої. 100 років тому цей вінок був більший за розміром, ніж у 50-х роках. У вінку і кептарі була моя бабуня, потім перерва у часі, і я продовжила родинну традицію. І хотіла, щоб її продовжила моя донька», ‒ каже Віра Угорська.

До слова, весільний вінок жінки колись зберігали під склом у рамці і вішали його над дверима у хаті.

Майстер-кушнір із Прикарпаття творить дива

«Нове» життя кептареві Віри Угорської повернув кушнір із села Корнич Михайло Вінтонюк. Майстер працював над ним майже місяць і результат був вражаючий.

«Коли Віра привезла кептар, то я налякався, бо подумав, чи зможу дати собі раду. Настільки річ була у поганому стані: сухий, важко було шити, плоскогубцями треба було зашивати комір, відпорював комір, пришивав шкіру. Я дуже хотів його відтворити, тому що це була річ із мого села, це історія мого села. Хотілося її продовжити, щоб люди цей кептар передавали з покоління в покоління. Крок за кроком і виходило. Він гарно відчистився, хутро підшив. Цей кептар з овечої шкіри, каракулю, глянцевої шкіри нашиті аплікації, латунні ґудзики, капселі (наклепані бляшки – ред.). Я був захоплений роботою, а ще більше, коли мене і Надію Вінтонюк, з якою ми заснували проєкт «Відродження», попросили зробити фотосесію і відтворити образи зі старого знімку», ‒ говорить майстер-кушнір Михайло Вінтонюк.

Аби молодята виглядали, як 90 років тому їхні прапрабабуся і прапрадідусь, їх вбрали в автентичний одяг того часу, дещо довелось позичати. Донька Віри Угорської вбрана у родинний кептар, а її чоловік ‒ у традиційний корницький, який пошив Михайло Вінтонюк, але за зразком давнього, який має свою історію.

«То найдорожчий кептар, бо важко мені давався. Це була перша моя робота, на якій вчився у майстрині Марії Гнатюк кушнірства. Я не знав, що взявся тоді за таку важку роботу. Там дуже багато нашито аплікацій, дрібненький шов, нашиті 2000 капслів, 25 метрів мотузки пришиті швом. Багато роботи і клопіткої протягом трьох місяців», ‒ розповідає майстер.

Перший кептар майстра був копією того, в які були вбрані кушнір із села Корнич Михайло і Софія Гнатюки на своєму весіллі у 1933 році.

Їхня донька Марія Гнатюк і вчила Михайла Вінтонюка цьому ремеслу. У першій половині ХХ століття у покутському селі Корничі чотири майстри шили кептарі. Серед них і Михайло Гнатюк. З 14 років він навчався цьому ремеслу. Одружившись у 1933 році, навчив шити кептарі і дружину Софію. Так заробляли на життя. У лютому 1945 року сталінська влада засудила Михайла Гнатюка на 10 років заслання. Його жінку і доньку вивезли у Сибір. Лише через 12 років родина зійшлась і повернулась до своєї справи ‒ кушнірства. Цьому ремеслу навчили доньку Марію, а вона Михайла Вінтонюка. Так традиція кушнірства у селі і продовжується.

«Дуже багато мені передала своїх знань пані Марія. Я маю наперсток, брусок для загострення голок Михайла Гнатюка, багато інструментів собі сам зробив. Коли люди почули, що є такий чоловік, як я, то віддали мені інструменти своїх родичів. Маю тепер їх від чотирьох майстрів», ‒ говорить Михайло Вінтонюк.

Реставрувати кептарі важче, ніж пошити новий, розповідає майстер. Бо коли виріб довго зберігається, шкіра пересихає і працювати з нею дуже складно. Коли шив перший кептар, то зламав із 10 голок, забивав їх десятки разів у пальці. Але кожен кептар, який він реставрує, для нього є своєрідною школою майстерності кушніра, який колись шив виріб.

«Навіть наперсток один раз прошив. На вказівному пальці у мене наперсток зі шкіри, колись мій родич так шив. На середньому пальці ‒ залізний, на безіменному теж спеціальний. На кептар іде 2000 капслів. Це 2000 пробитих дірок, капслі капсльовані, тобто б’єш молотком і кожну так капслюєш. Шию поетапно капсльований, нашитий кептар, щоб пальці відпочили», ‒ каже Михайло Вінтонюк.

На кишенях нових кептарів майстер капсулями вибиває тризуб і свої ініціали. Це давня традиція ремісників.

До Михайла Вінтонюка приносять дуже цінні кептарі. Покутський кушнір реставрував два, в яких знімались актори у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», зокрема в одному була вбрана мама Івана Палійчука. Цьому кептареві 140 років. Зараз реставрує вже третій, який використовували у стрічці. Сьогодні це вже історичні кептарі у власності приватних колекціонерів.

«Кептар не лише до церкви вбирали. Овеча шкіра зігрівала людей. Коли кептар зношувався, вже його до церкви не вбереш, то відпорювали всі орнаменти і ходили в такому кептарі біля хати. Кептар це була дуже дорога річ. Капсльований коштував, як корова, бик. Не кожна сім’я могла мати «вішиваний» кептар, а прості мали. Більшість людей шила кептарі на весілля і потім їх вбирала у церкву», ‒ розповідає майстер.

Мода на кептарі змінювалась

Протягом 130 років мода на кептарі у районах Прикарпаття і Карпатах змінювалась тричі.

• До Першої світової війни носили біленький кептар, який мав мінімальне розшиття нитками, аплікаціями, ґудзиками, був стриманіший.
• У час між Першою та Другою світовою війнами вже носили більш багатий кептар або ж, як кажуть місцеві люди, «вішиваний».
• Після Другої світової війни був дублений кептар, коричневий, на якому робили майстри обмаль нашиття.
• У 80-х роках ХХ століття почали шити з сукна, штучного хутра, але ці речі Михайло Вінтонюк не називає кептарями.

«З 70-х років минулого століття кушнірів було менше і робили такі підробки з сукна. Для мене важливо зберегти справжній кептар, з орнаментом, вишивкою, натуральний. Такий, як робили наші предки. На початку 90-х люди багато речей розпродали і тепер жалкують. Зараз схаменулись трохи і десь призупинились із тим продажем. Знаю людей, які ще бережуть свої реліквії, з такими і спілкуюся», ‒ зауважує Вінтонюк.

Михайло Вінтонюк разом зі своєю родичкою Надією Вінтонюк заснував проєкт «Відродження», показуючи кептарі до реставрації і після, а також нові, пошиті майстром, підбирають до кептаря автентичний стрій конкретного регіону чи села, щоб передусім знайомити молодь із традиціями і зберегти цю народну культуру. Адже у карпатській місцевості строї різнились оздобленням, кольористикою, кроєм. Для прикладу, у Верховинському районі на кептарі пришивали багато кутасиків (помпонів), на Покутті оздоблювали шкірою, капслями.

Для майстра Михайла Вінтонюка важливо показати людям, як зароджувалась традиція кушнірства і кожен врятований родиною кептар для нього – це окрема історія людини чи родини. Як це сталось у випадку Віри Угорської, коли її мрія, яку вона виношувала роками, збулась і сьогодні жінка сподівається, що фотосесія її дітей стане одним із поштовхів продовжувати традиції предків і не забувати своє походження.