Відчувати листям дощ, і вітер, і паморозь, і теплу сонячну прозолоть. Мов шкірою.
Рости. Цвісти. Плодитися. Щедро, буйно, вільно, пристрасно. Бо так добре, бо так має бути...
Без жалю скидати відмерле, щоб знову відродитися. І знову. І знову...
Відчувати живі соки у своїх жилах - і власну скінченність. Скінченність теж. Її дуже важливо відчувати - власне для того, щоб ті соки нуртували жвавіше. 
А ще - вдивлятися, вслухатися, вдихати усі їхні дивовижні запахи - і відчувати життя на дотик. 
Як кору, як листя, як глицю, як живицю. 
Усього цього мене вчили дерева. Без пози, без фрази й без пафосу.
Оце тільки сьогодні збагнув. Аж сам настрашився ;). 

Спершу подумав - й одразу засумнівався, чи то бува не гіпербола. Подумав-подумав - і таки надумав, що ні, таки не перебільшую. 
Принаймні від часу, коли закінчив школу, жодного разу не відчув потреби до неї навідатися. Що поробиш, така була школа :(. 
А от навідати дерева свого дитинства потребу маю. От сьогодні ходив до деяких у гості. Не всіх застав удома, на жаль...
Яблуні, груші, вишні, черешні, сливки, абрикоси, верби, клени, дуби, сосни...
Як багато від них залишилося в мені справжнього. 
Навіть коли деяких із них самих уже не залишилося. 
А я їх пам'ятаю - стовбури, листя, крони, дупла, потаємні сховки між корінням...
Краще, ніж деяких учителів.
Дивно, правда? Утім...

Дерева ніколи мені не брехали, на відміну від деяких учителів. 
І ніколи не намагалися здаватися кращими, ніж є насправді. 
І я дуже вдячний їм за цю науку. 
* * *
...Головної верби мого дитинства уже нема. 
А головний дуб стоїть - кремезний, величний.
І сосни, на яких удень дрімали сови.
І головна грушка є - стара-престара, немов прабабуся.
І я чомусь думаю, що усі вони назавжди зі мною. 
Навіть ті, яких нема. 
І ті, які будуть, коли мене не буде.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      Фото: Богдан Тихолоз