Про це на своїй сторінці на ФБ написав Ігор Іваньков.

Він нагадав про судимості Романа Шумського: перша -15 років каторги, друга -10 років таборів.

"Резерв дивізії "Галичина" та побратими з Галицького Братства щиро вітають уродинника! Зичимо Вам здоров'я, Романе Івановичу, на Многії і Благії Літа!!!", - сказано у повідомленні.

Свого часу журнал "Вісті Комбатанта" (Торонто - Нью-Йорк. № 1 2006 р. ст. 67-72) розмістив спогади Романа Шумського. "ОУН – ДИВІЗІЯ – УПА – КАТОРГА":

"Народився 1924 року в Радехові. Після закінчення Рідної школи два роки навчався в Радехівській гімназії. За німецької окупації вчився в технікумі зв'язку у Львові до відправлення нашого технікуму до Кракова в лютому 1942 року.

У Кракові ми вивчали механічні спеціяльності, і через короткий час навчання нас привезли в місто Касель на авіаційний завод, де ми працювали як спеціялісти.

На початку 1943 року я нелегально повернувся на Львівщину і пішов у підпілля. Скоро відвідав свого товариша шкільних літ Харківа Віктора, бувшого під старшину ДУН, котрий проживав у Львові і займав посаду військового референта ОУН; мав псевдо "Хмара". Харків доручив мені зв'язок із Радехівським районним проводом ОУН. На зв'язок я їздив поїздом, і одного разу, коли я мав їхати до Львова, на вокзалі села Вузлова був арештований німецькою поліцією і відвезений до Радехова на жандармерію. При обшуку в мене знайшли набої до пістолета і мали передати мене до гестапо. Але по старанню міського старости отця Муровича мене відіслали на комісію, котра в цей час набирала добровольців до Дивізії "Галичина". В комісії був батько мого товариша Царук Лев, бувший поручник УГА. Хоч я мав 164 см, він мене зарахував в Дивізію. Одержавши посвідчення, поїхав у Львів до "Хмари", розповів про свої пригоди і хотів залишитися. Він мені сказав, що в Дивізію я повинен піти, а для ОУН потрібні будуть вишколені вояки. Я уже мав посвідчення жити легально, а "Хмара" постарався, щоб на вишкіл я поїхав останнім набором. До виїзду я підтримував зв'язок і виконував доручення. Одержавши від нього деякі вказівки, виїхав на вишкіл в Гайделягер.

Після піхотинського вишколу виїхав в місто в Мец на вишкіл радіомеханіків, з котрого повернув в Нойгаммер. За кілька днів з групою дивізійників виїхав в службову поїздку до Львова. У Львові розповів "Хмарі", що в лагері є інтерновані італійці, а їхні офіцери мають пістолі і можна в них купити. "Хмара" дав мені гроші і сказав, щоби я по можливості їх купив і якось передав.

Мене призначили в 2-гу сотню дивізійного зв'язку радіомайстром. На польові навчання я не ходив, в радіомайстерні видавав і приймав радіостанції і технічно обслуговував їх. В мене було багато вільного часу і я ходив до італійців виконати завдання, яке дав мені "Хмара". Одного дня, коли я прийшов в казарму, мої речі в шафі і на ліжку були порозкидані. Був обшук і знайшли пістолю; видно хтось видав, або сталося припадково, бо обшукували цілу кімнату.

Наступного дня закликав мене командир Вутік, повідомив, що в мене найшли пістолю, що є категорично заборонено, і мене подали в суд. Я йому пояснив, що привіз її із службової поїздки і ще не встиг здати у "вафемкамеру".  Він відповів: "То будете говорити в суді".

Через день іду зажурений, бачу, що навпроти мене йде поручник, я віддав почесть і пізнав знайомого з цивілля, адвоката Володимира Муровича, брата радехівського старости отця Муровича. Під час розмови я йому розповів про свою біду. Він відповів: "Не журися, я працюю в дивізійному суді, знайди одного свідка, щоби все підтвердив і приходьте сміло на суд". Найшов я свідка, і через короткий час нас покликали на суд. Ми розповіли, як домовилися, суд виніс рішення: справу закрити, а пістолю конфіскувати.

До липня 1944 року я виконував роботу радіомайстра і підготовляв радіоапаратуру для виїзду на фронт. На початку липня наша частина виїхала під Броди. Нас вивантажили на станції Ожидів вночі. Заквартирували в селі Кути, біля Олеська. Там я познайомився з командиром боївки УПА самооборони "Лисом". Мій товариш завідував камерою зброї, ми по можливості передавали зброю до боївки. З Кут ми виїхали під Олесько, а пізніше в Підгірці.

Почався відступ попри Олесько, попід Підлисецькою горою, до Білого Каменя, де нас безперервно бомбила радянська авіяція. Там було велике скупчення військ. Під вечір ми вирушили в сторону Золочева і вночі добилися до села Почапи. Ранком ми зібрали всі сили: було в нас ще два панцирні авта і легка зброя. Позливали з авт бензину до панцирок і рушили в наступ на прорив у напрямі із села Княже до залізничної дороги. Як ми ввійшли в долину, на нас посипався ураганний вогонь із катюш, артилерії, танків, а також сильно бомбила авіяція. Багато загинуло, а ми відступили до Почапів, де окопалися. Таке пекло тягнулося до вечора. Коли потемніло, обстріл зупинився, тільки кружляли літаки і скидали світляні ракети. Ми повиходили з окопів, напилися води, дещо перекусили, поперев'язували ранених.  (Я був легко ранений в стегно). Вимучені скоро позасипали.

Над світанком ми проснулись від стрілянини і гуркоту радянських танків. Боронитися вже не було в нас чим. Я ще встиг одягнути вермахтівську блюзу і вскочити до якогось льоху, де вже було кілька вояків. Незадовго двері льоху відчинилися. Біля входу стояли два солдати і кричали: "Виході!".

Нас позганяли на пасовисько під лісом, там поділили на групи: українці-росіяни, поляки, німці; я пішов з німецькою групою. Мою групу відвели під Золочів, на площу обгороджену колючим дротом. Там нас тримали під голим небом кілька днів без їди, тільки пили воду з бочки. Перед вимаршем до Тернополя нам видали на чотирьох одну 400-грамову банку згущеного молока і на вісьмох буханку хліба.

До Тернополя нас гнали два дні. По дорозі випав дощ, ми всі перемокли до нитки. Ночували на пасовиську: хто знайшов сухе місце сидів, а решта стояли. Легко ранені мусіли теж іти. В Тернополі нас завантажили в товарні вагони і привезли до лагеря за Проскурів, де були недокінчені новозбудовані доми, був дах і бетонне перекриття; вже можна було спати на бетоні, під голову була цегла. Тут нас заставляли працювати. Я працював в кочегарці для огрівання будинків.

Через короткий час мені з побратимом Іваном Кривим з Розвадова вдалось втекти. Ми йшли ночами, а вдень ховалися в лісі, сиділи в очереті, в корчах на цвинтарі, а один раз навіть пересиділи на дереві. Напрямок шляху визначали по зорям. Коли перейшли Збруч, в Галичині вже були наші люди, нам дали цивільну одежу і нагодували. Дали нам граблі і вили, і вже йшли полями вдень, бо ще були жнива.

Одного дня дійшли до одної хати, котра була далеко від села, попросили їсти. Ми не встигли поїсти, як із-за хати вискочило два солдати з автоматами, нас відвели в село і здали в міліцію. В міліції служили поляки, а солдати охороняли склади амуніції. Ми зрозуміли, що в хаті жили поляки. Міліціонери посадили нас на віз і відвезли в місто Залізці і віддали в КДБ. Нас посадили в різні камери і вели допити. Не зважаючи на побої, ми твердили, що нас німці забрали до копання протитанкових ровів, й тепер вертаємося додому.

Через тиждень нас відвели на військомат, де вже було багато мужчин. Одного дня нас зібрали і передали офіцерові з конвоєм із місцевих стрибків, котрі мали нас гнати пішки до Тернополя, а звідти товарняком на Донбас.

По дорозі я побачив, що охорона не дуже нами цікавиться, сказав своєму побратиму Івану, що будемо втікати. Він відповів: " Ти, як хочеш, а я втікати не буду". В наступному селі, коли стрибки сіли разом пити самогонку, я переліз через діру в плоті, заліг в картоплинні і по-пластунськи заліз до будівлі, де була солома. Заліз в солому і заснув. Прокинувся. Вже була ніч, подивився на зорі і вирушив в напрямку Золочева. Оминувши Золочів, зайшов в Почапи, де в стодолі, перед полоном заховав свої документи. На жаль, стодола згоріла разом з моїми документами. З Почапів я вирушив в сторону Олеська і добрався до Кут, де ми квартирували. Там стрінув командира боївки "Лиса", котрий допоміг мені добратися на Радехівщину.

На Радехівщині зголосився в районний провід, в котрому були мої старші товариші з гімназії: мій родич Караван Ярослав, псевдо "Семен", районний провідник СБ, Лотоцький Петро, псевдо "Срібний", районний провідник ОУН-УПА. Провід призначив мене військовиком Павлівського куща, із кущевим провідником Співаком Іваном, псевдо "Тарас". Ми зорганізували кущеву боївку самооборони СКВ (Самооборонний кущевий відділ), якої я був командиром. Моє псевдо "Качалка". До Павлівського куща належало чотири села: Нестаничі, Павлів, Полове, Станин і прилеглі хутори. До боївки вступали молоді добровольці, потрібно було знайомити їх із зброєю, проводити військовий вишкіл та патріотичне виховання.

27 квітня 1945 року моя боївка приймала участь в наступі на районний центр Радехів. Моя задача: знищити телефонний зв'язок Радехів-Львів і тримати заставу на шосе.

Вночі відділи УПА "Перемоги", "Ромка", "Пролом", "Штиля", "Перебийноса", "Черника" та боївка  СБ "Клея"  ввійшли в Радехів та звільнили 200 людей ув'язнених для висилки. Від серпня 1944 року до кінця 1945 року боївка брала участь у багатьох заходах і операціях.

19 грудня 1945 року в місячну ніч я переходив із Павлова до Станина. В селі було тихо. Минувши браму першої хати, несподівано на мене ззаду накинулося кілька солдат, мене звалили, зв'язали руки. Так тримали мене до ранку, і на санях відвезли до Радехова, де передали в КДБ.

Перше слідство проводили в Радехові, де приводили двох свідків: Гнатіва Степана, псевдо "Кармелюк", бувшого бунчужного сотні "Черника", котрий працював для КДБ; другий – бувший слідчий СБ Клебан Степан, псевдо "Медвідь", який був арештований.  Я зізнання свідків не підтверджував. Тому через короткий час мене відвезли до Львова в тюрму на Лонцкого. Там знайшли третього свідка Купчинського Романа з Полового, котрий був в моїй боївці стрільцем.

На підставі свідчень свідків, через сім місяців мене засудив Військовий трибунал 16 липня на 15 літ каторги і 5 літ позбавлення прав. В серпні 1946 року в товарних вагонах, по двох тижнях, нас привезли до Красноярська, звідти кораблем по Єнісею до Дудінки, а дальше поїздом до Норильська. Вже були морози, нам видали теплу одежу і виводили на каторжну роботу. Робота була тяжка, день роботи був неограничений – від ранку до вечора – конвой водив нас далеко в тундру до 5 кілометрів. Там ми заготовляли гравій (каміння) для будови залізничних мостів і насипів. В зимі тяжка була каторга: мусіли іти снігами, нести з собою дрова, щоби в обідню перерву погрітися, стопити снігу і попити гарячої води, бо обіду нам не давали, хіба кому остався кусок хліба від сніданку, то міг перекусити. В 1948 році перевели на будову збагачувальної фабрики, а згодом ми працювали на комбінаті будівельних матеріялів, аж до повстання в лагерях, котре почалося після смерти Сталіна в 1953 році. Зі мною в третьому каторжному лагері були: Шумук Данило, Загоруйко Роман, Харків Віктор "Хмара", Король Константин. Ми всі активно брали участь в повстанні. Шумук, Загоруйко, Король були членами комітету, що складався з 15 в'язнів, котрі керували повстанням в нашому таборі. Моя задача була слухати новини по радіо, записувати і передавати в комітет, а як радіомеханік я обслуговував радіовузол, про що згадують Загоруйко і Король у своїх спогадах. Після розгрому всіх норильських лагерів черга прийшла на наш, каторжний. Несподівано в лагер в'їхало чотири вантажівки із солдатами, котрі були озброєні автоматами, кулеметами і гранатами. Після ураганної стрілянини всі солдати позіскакували з машин, бо всі каторжани вже лежали на землі. В лагер вбігла група цивільних п'яних мужчин з палками. Вони ходили по спинах каторжан, били палками куди попало. У цьому побоїщі більше сотні було вбитих і біля трьох сотень поранених.

З каторги мене звільнили в 1956 році. В Галичині жити не дозволяли, і там вже не було моєї родини. Тато помер в 1954 році в Радехові, а мама і сестри, Люба і Ірина, виїхали в 1944 році до Німеччини.

На волі через короткий час я купив собі радіоприймач і переробив на 16-метрові хвилі, щоби слухати "Голос Америки" без заглушування. Я переказував всі новини, політичні коментарі серед знайомих, а також на роботі. Так продовжувалося два роки, аж в 1958 році мене знову арештували. Після слідства, на якому було 9 свідків, засудили по статті 58 за антирадянську пропаганду і агітацію на 10 літ позбавлення волі. Покарання відбував в Тайшетських лагерях, де працював на будові бараків до 1960 року. З Тайшету в 1960 році нас завезли в Мордовію, де я працював на деревообробному комбінаті. В Мордовії зі мною відбували покарання Шухевич Юрій, Лук'яненко Левко і його товариші, члени його Гельсінської групи; з Радехівщини: Вірун Степан і Луців Василь. В мордовських лагерях відбував свій термін до кінця 1962 року. Після звільнення в грудні 1962 року, виїхав на Львівщину".