Дорослі хлопці намірялися вже пісюнами, кожен думає, що у нього більше, і від цього страждає купа реальних людей, жінок, дітей. Ми дивимося по телевізору на біди і страждання і думаємо тільки: «Господи, добре, що не з нами ...»

Дорослі хлопці намірялися вже пісюнами, кожен думає, що у нього більше, і від цього страждає купа реальних людей, жінок, дітей. Ми дивимося по телевізору на біди і страждання і думаємо тільки: «Господи, добре, що не з нами ...».

He розумію, що зі мною,

Але якось поступово

Я починаю звикати до війни.

І за сусідською бідою

Мені головне, напевно,

Що смерть прийшла сьогодні не до мене.

Ось це наше життя сьогодні. І я хочу почути хоч від когось слово надії. Не про те, що наші танки будуть роз’їжджати Червоною  площею, а надію. Реальну. Що ми повинні зробити, щоб це свавілля закінчилося. Я знаю точно, що до нас повернуться всі, коли ми перестанемо красти, перестанемо вибирати «туалетних каченят» в уряд, коли повернуться ті, хто нас покинув, коли мої пацієнти, які вивезли  з цієї країни по троє, по четверо дітей, захочуть, щоб вони були громадянами цієї країни, щоб Україна стала центром медичного туризму …

Ця країна ідеальна за своїм розташуванням, Бориспіль повинен стати міжнародним хабом, куди будуть літати з усього світу, - ось шлях нашої країни! Дороги, торгівля - що ще треба ?! Я повернувся з Ташкента, там раз в тиждень землетрус, а поруч - в Бухарі, Самарканді - землетрусів немає, але в Ташкенті - чотири мільйони населення, а там тільки півмільйона. Тому що в Ташкенті перетинаються дороги: в Китай, Росію і Казахстан - тому вони торгують. А в Україні скільки доріг перетинається ?! Але ми зробили все, щоб дороги йшли навколо нас.

                                                                                                                                                                                                                                                Фото з відкритих джерел