Каменяр, вічний революціонер… А ще письменник, поет, белетрист, видавець, перекладач, громадський діяч. Іван Франко. Людина великого таланту – і великого, полум’яного серця. Шкода, що в шкільній програмі мало згадок про це – певно, ми б читали Франка уважніше. А він був тим ще ловеласом і не приховував цього: «Значний вплив на моє життя, а значить, також на мою літературу мали мої зносини з жіноцтвом». Жінки Івана Франка не обходили увагою – їх у Каменяра було багато. Однак справжнє почуття відвідувало тричі – про це й вірш «Тричі мені являлася любов». І в ньому, до речі, не йдеться про дружину.

ОЛЬГА РОШКЕВИЧ

«Одна несміла, як лілея біла…»

Перше, світле і юне кохання у Франка викликала попівна Ольга Рошкевич. Познайомились вони, ще коли Іван був гімназистом і прийшов у гості до свого друга Ярослава – Ольга була його сестрою. Чиста й чарівна, як та лілея. Вишукана й освічена: знала кілька іноземних мов, збирала фольклор, трішки й сама писала. На початках юнак губився, як з Ольгою поводитися: не знав етикету за столом, не вмів танцювати. До того ж думав, що аж така неймовірна дівчина має й говорити якось незвично, тому перші листи до неї писав німецькою.

Спершу все складалося чудово – їхні стосунки подобалися батькам Ольги, і вже ледь не дійшло до заручин. Однак після того, як Франка арештували за участь у таємній соціалістичній організації і виключили з університету, батько Ольги вказав йому на двері. 

Це не зупинило закоханих – вони продовжували спілкуватися таємно. В обхід батькової волі, який заборонив навіть листування: домовився на пошті, аби всю кореспонденцію віддавали йому особисто в руки. Виручили товариші пари – вони передавали книжки, де були підкреслені окремі літери. По кілька днів разом з сестрою Михайлиною Ольга ті букви складала в слова, і так зв’язок не поривався.

Ольга з Франком навіть думали втекти, щоб поєднати долі перед Богом, однак спроба не вдалася. Попівна не змогла дозволити собі стати «пропащою». До того ж трапився другий арешт Франка. 

Франкові вона написала: «Не думай, що я за тебе забула! Ти мені ніколи з думки не зійдеш – все буде тісно пов’язане з тобою, твоєю роботою, твоїми думками». 

І справді, перші роки життя пара була одружена фіктивно: Ольга з чоловіком спали в окремих кімнатах, мали свободу дій. Але згодом шлюб став, як треба: Ольга поринула в домашні клопоти і таки забула про поета. Однак їх любов «тяглася 10 літ», як написав сам Франко – з 1874 по 1884 роки. Він присвятив Ользі IX поезію у збірці «Зів’яле листя»: «Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, незгоєні рани, невтішні жалі…». І низку інших творів.

Одруження Франка Ольга сприйняла болісно, однак привітала. Невдовзі вона овдовіла, але уникала зустрічей з поетом, хоча він хотів її бачити. Перед смертю він переказував, щоб Ольга прийшла до нього попрощатись, благав її. Вона вислухала сестру Михайлину, що передала це прохання, з очей її потекли сльози, але вона сказала: «Ні». Чому? Хтозна.

До кінця свого життя вона шкодувала за Іваном, не любила свого чоловіка і вважала себе нещасливою. Всі, хто її пам’ятав, казали, що жінка була такою, ніби весь світ їй немилий. 

Померла Ольга у 1935-му. Її останнім проханням було, щоб листи від поета поклали їй у труну, під голову – як найдорожчий скарб життя.

КІЛЬКА ЗАХОПЛЕНЬ

Невдача з Ольгою так вразила Франка, що він пустився берега і майже одночасно почав стосунки аж з кількома жінками. Новими його захопленнями стали поетеса Юлія Шнайдер (псевдонім – Уляна Кравченко), вчителька, письменниця, громадська діячка Климентія Попович та представниця відомого роду Ольга Білинська. 

Однак Уляна зранку давала згоду йти заміж, а вже ввечері забирала свої слова назад, пояснюючи це тим, що замилування творчістю – це одне, а зовсім інше – уявляти, що Франко цілий день буде перед очима. Потім, вже ставши дружиною поляка, вона не раз казала, що не пішла за Франка заміж, аби зберегти його для української культури. 

Що було з Климентією, достеменно невідомо, а от Ольга Білинська серйозно збиралася за Франка заміж і навіть сукню собі пошила. Але весілля не відбулося. Подейкують, Франко сам зник з горизонту, уявивши її нужденну, з малими діточками на роздоріжжі, коли він буде відбувати ув’язнення. 

Або ж перемкнув увагу на інше захоплення – відомою соціалісткою Анною Павлик, сестрою його товариша Михайла. Однак дівчина йому відмовила – Анна не хотіла одружуватися взагалі. Зрештою, вона була чесною, бо так ніколи й не вийшла заміж.

ЮЗЕФА ДЗВОНКОВСЬКА 

«Явилась друга – гордая княгиня…»

Друге своє справжнє кохання Франко зустрів у Станіславі (Івано-Франківську) – це була полька зі шляхетної родини втікачів після невдалого повстання 1863 року, що отримали дозвіл осісти в Галичині. 

Привітна й розумна дівчина припала до серця членам гуртка, до якого входив Франко, однак залишалася неприступною для усіх. Окрім Франка – з ним вона таки почала листування. На поета це справило велике враження, він палко закохався. У своїх мріях він був певний, що це саме та жінка, яка може стати його дружиною. 

Франко вирішив, що причина в її аристократичному походженні, що заважає дівчині поріднитися з ним. Лише згодом він дізнався, що чарівна Юзефа була хвора на туберкульоз і відмовила йому саме через це: «Я хотів одружитися з нею, та вона, чуючи в собі початки сухот, відправила мене і через кілька років померла, як народна вчителька …». 

Франко присвятив коханій чимало розпачливих віршів, а коли сам відчув, що дні його злічені, зібрав всі ці поезії й захотів видати їх окремою збіркою. Можливо, тому, що в цей момент до болю зрозумів її, Юзефу. Вона жила серед здорових людей, котрі любились, раділи життю. Сама ж мусила чекати смерті й тому не могла стати на його дорозі. Вона зреклася його заради нього. Він учинив би так само…

ЦЕЛІНА ЗИГМУНТОВСЬКА

«Явилась третя – женщина чи звір?
Глядиш на неї – і очам приємно…»

Третє кохання, не шляхтянку, але затяту польку, яка принципово листувалася лише польською, Франко зустрів на пошті – тут вона працювала. Прекрасну дівчину з профілем грецької богині він побачив (і закохався з першого погляду) за прозаїчних обставин – за касовим віконцем. Щоб бачити її знову й знов, поет неодноразово писав сам до себе листи і сам їх забирав.

Але гордовита красуня не могла покохати простолюдина. Байдужість Целіни до Франка вражала: вона не читала і навіть не мала наміру читати збірку поезій «Зів’яле листя», присвячену їй. А коли її потім запитували, чому вона не відповіла взаємністю Франку, вона відверто, спокійно, не вигадуючи різних причин, казала: він їй просто не подобався, бо був рудий, а їй до смаку брюнети.

Целіна запевняла, що Франко буквально її переслідував. Вона йде з роботи, а він слідом, вона зупиниться – зупиниться й він. Так тривало місяцями. Потім він зник, а якогось дня знову з’явився на пошті в супроводі гарної брюнетки – дружини. Тоді Целіна полегшено зітхнула: нарешті матиме спокій. І сама невдовзі вийшла заміж за поліційного комісара. Мала з ним двоє дітей і швидко овдовіла.

Байдужа до Франка, вона намагалася його приязнь до себе та його ім’я використати за кожної ліпшої можливості. Сина виганяють з гімназії – Франко допоможе, матеріальна скрута – він грошей дасть. Франко був зовсім не проти – він допомагав вдові вирішувати справи, допомагав і грошима. А згодом поселив її з дітьми у своєму будинку як економку. І навіть після смерті Франка його син також допомагав старенькій екскоханій батька. Отакі «високі» стосунки.

Певно, причиною була нерозділена любов, що мучила поета багато років. Благоговійно схиляючись перед своїм ідеалом, водночас він писав: «Я не тебе люблю, о, ні, люблю я власну мрію!». Тобто все розумів. 

Але й Целіна врешті-решт виявилась не таким вже «звіром»: коли самотній Франко помирав від тяжкої хвороби, а його дружина на той час була у божевільні, саме вона доглядала за ним.

ОЛЬГА ХОРУЖИНСЬКА

Єдина офіційна дружина Франка, однак не любов… 

Поетові було вже під 30, а він усе ніяк не міг знайти собі пару в Галичині. Але знайшов її у Києві – вродливу й енергійну випускницю Харківського інституту шляхетних дівиць, яка знала кілька іноземних мов та неймовірно грала на фортепіано. 

Їх звела Ольга Косач, мати Лесі Українки, і якщо Франко просто нею зацікавився, то Хоружинська щиро закохалася у Франка, попри його жахливу репутацію. І врешті-решт вийшла заміж, хоча рідня й всіляко відмовляла. Ольга вирішила, що саме вона – та жінка, яка врятує Франка від дурного й жорстокого світу. 

Проте навіть весілля пройшло не так, як уявляла мрійлива наречена. Коли весільна процесія була вже готова до виходу, молодого ледь знайшли – у кабінеті: Іван забув про весілля, бо знайшов стару книжку і переписував з неї рідкісного вірша. Потім, під час церемонії на викрик «гірко» Франко не знав, що робити, бо в Галичині тоді ще такої традиції не було. 

Їхній шлюб був концептуальним, про нього говорили, що це сокровенна мрія українського народу, розділеного кордоном, про возз’єднання Заходу і Сходу України. Чи не всі тости були: «За соборну Україну!». Сам же Франко висловлювався більш прагматично: «З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою… Но то дарма. Судженої і конем не об’їдеш».

Ольга старалася, як могла. Вона стала Франкові вірною дружиною, народила трьох синів і дочку, паралельно писала статті, видавала журнал «Життя і слово», багато допомагала чоловікові у написанні та виданні творів. Саме вона спонукала Франка записатися до Чернівецького університету – і він здобув вищу освіту. А невдовзі за її кошт поїхав до Відня, де написав і захистив дисертацію, отримав диплом доктора філософії. При цьому він за все спільне 30-літнє життя присвятив дружині лише один вірш.

Ольга терпіла злидні й відсутність власного помешкання – воно з’явилося лише у 1902-му, коли Франку було 46 років. Й ревнувала Івана до жінок, які входили в його душу. І водночас тріумфувала, тішилась, що саме вона – його половина. 

До того ж Ольга почувалася самотньою. Вона так і не змогла прижитись у галицькому середовищі, яке сприйняло східнячку доволі прохолодно.

Все її життя було фактично знівечене, але ж вона сама так вирішила, ніхто її не силував. Ольга жалілася, що всі негаразди – через те, що вони одружилися у травні, а то погана прикмета. У неї все частіше траплялися неврози – жінка мала спадкову схильність до психічних розладів. Хвороба прогресувала. 

Останньою каплею стала загибель старшого сина, її улюбленця Андрія: камінь, кинутий у Франка, поцілив юнакові у скроню. Ольга потрапила до божевільні, з якої вийшла аж у 1919 році. Через це вона не могла зарадити чоловікові, який на схилі віку не здатний був нічого робити, бо права рука була паралізована й ліва теж відмовляла. 

Не була вона присутня й на похороні Франка. А згодом через встановлену на могилі скульптору Ольгу не змогли навіть поховати поруч з чоловіком – її могила розташована неподалік.