Український ліберал закінчується на дорозі до українського села. Я в цьому переконалась давно. Село  в буквальному, і в алегоричному сенсі  головна перепона до злиття України в екстазі як не з високою російською культурою  Пушкіна, Пасткрнака  чи Пелєвіна, то з цивілізованим європейським культурним фастфудом. Або, або. Щоби тільки подалі від національної ідентичності. Карфаген у вигляді культури  селюків мусить бути зруйнований.

Про це на сайті pahutyak.com пише письменниця Галина Пагутяк. 

Галина Пагутяк: "Як правило,  українські ліберали здобували  освіту в Москві чи є дітьми партійної номенклатури, незалежно від того, куди вони позирають на схід чи на захід. Оце і є справжня причина, що досі ведуться суперечки про визнання  українцями свого  культурно-історичного спадку.

У 90-их роках, голодних і злих, вони пробивали собі вікно на Захід і не бідували як інші. Відпрацьовували методички ФСБ по дискредитації української культури як відсталої і сільської. Шароварництво, хуторянство, вишиватництво – геть. Унікальну літературу, в центрі якої було життя села, – геть.

Вони навчили молодь ненавидіти націоналізм і вважати його злочином. І матюкатись привселюдно зі сцени, «поповнюючи» у такий спосіб лексичний запас укр.мови. За тридцять років телевізор знищив будь-які натяки на відродження етнографії, діалектології, підтримку архітектурних та історичних пам’яток,бо олігархічна канали ніколи не допускали обговорення подібних тем. Зате ліберали обливались слізьми при вигляді палаючого Нотр-Дам-де-Парі, коли в Україні горіли дерев’яні церкви, зумисне чи ненароком,  руйнувались замки і палаци,  вбивали українських патріотів.Стати на захист свого повинні були ліберали, демократи, праві, ліві, націоналісти. Але цього не було і нема досі.

Насправді, наша інтелектуальна “еліта” – це совкова креатура, для якої імпортна люстра чи стінка завжди буде кращою за  товари національного виробника. Той самий рівень при виборі книжок, фільмів, музики. Війна змусила симпатиків імперської культури принишкнути і навіть примиритися з Шевченком та Франком, вихолостивши  їх від неполіткоректності, принаймні у шкільній програмі. Геній може дозволити собі не політкоректність, нетолерантність і не бавитиметься в кон’юнктуру. Купити його не вийде, бо геній – не має ціни. Він – вільний і самотній. Він – не флюгер, який підлаштовується під кожну ідеологію.

В Україні не було ніколи національної культурної політики і, мабуть, не буде ще довго. Є корупція в сфері культури та освіти,є звихнуті на постмодернізмі мізки, і  все під гаслом:  Лови момент – хапни і втечи. Або: видоюй корівку, доки можеш. Неважливо, за чиї гроші. Чи влади,чи олігархів, чи агентів Кремля. Це все вже було. Я достатньо прожила, щоб порівняти колишню номенклатуру з теперішньою. Це – те саме постколоніальне  убожество, яке повзає перед імперським чоботом, московським чи австрійським, чи євросоюзівським. Яке вже забуло, як виглядає нормальна людина, що працює  коло землі,  навчає дітей у сільській школі, протестує проти забудови, прибирає ліс від сміття, пише історію рідного села, збирає фольклор, намагається врятувати українців  від самознищення. Без підтримки держави і суспільства воює не з вітряками, а з жорнами, які перетворюють на порох національну ідентичність. Я не проти лібералів, але не нафталінових чи  пройдисвітів, які дивляться  на Україну та інші країни не першого світу так, ніби ми індіанці в Скелястих горах, яких треба замкнути у резервації.

Більше ніж націоналізму український ліберал боїться правди, а тому контролює разом зі своїми господарями всі медіа-ресурси, вдягає личину патріотів, але потім раз – і  історія з російським режисером у Бабиному Яру, чи креативним майстром гіпсових  членів, колаборантською політикою видавництва. Контора спалилася  – і стає зрозуміло,кому болить Україна, а для кого – «цякраїназякоїтребавалитипокинепізно». Момент істини – це прекрасно, якою б вона не була сумною".

Травень 23, 2020 від Галина Пагутяк