Розумію, що багато читачів сприймуть таку постановку питання з іронією. Мовляв, з огляду на неспівмірність сучасних військових потенціалів України та Росії нема жодних підстав сподівань на перемогу у прямому масштабному збройному протистоянні.

А ще у нас вкрай низький рівень роботи всіх державних інститутів, глибока економічна криза на фоні карантину, незадовільний рівень згуртованості суспільства навколо ідей національно-державного розвитку і недобрі тенденції в партійно-політичному середовищі.

Але про перемогу над Росією можна і потрібно говорити! І не лише говорити, а й працювати в цьому напрямі. І тут ідеться не лише про роботу державних інституцій, а й про діяльність активної патріотичної частини суспільства загалом. Бо переможна політика мусить бути наступальною. І що робити? Попри усю складність реальні варіанти все ж є. І основний з них – добитися розпаду або зміни політичного режиму в Росії.

Об’єктивні підстави для таких процесів також наявні, бо Росія – це штучна країна, полірелігійна і багатонаціональна імперія, яка включає 21 національну республіку, 9 автономних країв та 4 автономні округи. Окрім того, це величезна за площею держава, різні частини якої є слабо комунікаційно пов’язаними між собою. Геополітичними союзниками України в протистоянні з Росією можуть також бути й інші чинники (різке погіршення економічної ситуації та життєвого рівня населення, конфлікти політичних еліт, протистояння у відношенні регіони – центр, регіони – регіони, несприятливе геополітичне сусідство Росії та ін.).

З огляду на етнонаціональну структуру населення порушити політичну цілісність Росії найбільше підстав мали б національно-визвольні рухи пригноблених народів. Для цього є й об’єктивні підстави: фактично у всіх національних республіках зростає частка корінного неросійського населення, що мало б стати сприятливою передумовою для висування ним нових державно-політичних вимог. Але, на жаль, розмах національно-політичної боротьби порівняно з ситуацією наприкінці ХХ ст. – значно нижчий. З російських республік на той час найбільший державоформуючий потенціал мали Татарстан й Чечня. Але центральній російській владі вдалося фактично підкупити провідні верстви Татарстану і у ході жорстокої війни ліквідувати державність Чечні. Так само Кремль різними способами розправився з національно-політичними рухами в інших республіках. Але так чи інакше відновлення та активізація національно-визвольних рухів за певних умов є реальною. І саме Україна могла б стати «каталізатором» та вагомою опорою таких процесів. При цьому можна використати досвід Антибільшовицького блоку народів, створеного у свій час закордонними українцями для розвалу СРСР. Що в цьому напрямі треба зробити? Перше, підготувати різні інформаційні матеріали про національну історію, культуру та політичні права пригноблених народів Росії. Друге, донести їх через різні інформаційні засоби (радіо, телебачення, інтернет, соцмережі) до національних середовищ (як національними мовами, так і російською). Тут потрібне спеціальне радіо- та телемовлення. І третє, активно підтримувати політичні вимоги національних регіонів.

Теоретично можливою є й активізація політичних рухів за суверенітет великих регіонів Росії – Сибіру, Уралу, Далекого Сходу, Дону. І такі політичні ідеї також мають свою історію. На їхній значущості у свій час робив наголос Ю. Липа у книзі «Розподіл Росії». Тому також реально провести в Україні конференції, саміти щодо аналізу цієї проблеми, створити відповідні центри, встановити зв’язки зі зацікавленими особами. На Кубані ще є підстави і для створення проукраїнських політичних осередків.

Для зміни політичного режиму в Росії треба працювати з різними опозиційними політичними партіями. Поки що в цьому контексті офіційні структури України щось робили, встановлюючи контакти з опозиційними російськими лібералами. Але ліберальні політичні сили в Росії мають відносно невисоку підтримку. Тому перспективним було б і налагодження контактів з деякими політичними рухами опозиційних російських націоналістів, адже окремі з них навіть засуджують порушення територіально-політичної цілісності України. Розуміючи це, Кремль на сьогодні значно жорстокіше розправляється з цими групами, ніж з опозиційними лібералами.

Активізувати усі політичні рухи з дезінтеграції Росії найбільше можна через економічні важелі, особливо зараз, в умовах різкого падіння цін на нафту і газ та загальну кризу виробництва, спричинену поширенням епідемії коронавірусу. Адже, якщо російські регіони відчують реальний дефіцит фінансів щодо покриття соціальних видатків, то відцентрові політичні настрої можуть різко посилитися. І в цьому напрямі з боку України також можна немало зробити, хоча імперія ще має значні економічні резерви. Насамперед треба посилити українські санкції, цілковито призупинити будь-яке сполучення з Кримом (не лише зараз, але й після карантину, бо українці, відпочиваючи там, фінансують його), заморозити чи арештувати всі економічні та фінансові російські активи в Україні. І ставити питання про зміцнення міжнародних санкцій. У цьому плані на сьогодні в України союзників обмаль, фактично лише Конгрес США, але це впливовий союзник. Тобто робити все, щоб завдати Росії нових економічних збитків. Так само важливо узгоджувати деякі політичні акції з тими державами, які мають територіально-політичні конфлікти чи суперечності з Росією (Грузією, Молдовою, Китаєм, Японією).

Але активна українська політика з дезінтеграції Росії можлива за однієї умови – ліквідації в Україні проросійської «п’ятої колони», бо через неї Росія працює над дезінтеграцією України.

Мирослав Дністрянський, доктор географічних наук, професор кафедри географії України Львівського університету ім. І. Франка