Освіта є особливою компонентою, що дає змогу людині сформуватись повноцінною особистістю, спроможною зреалізувати себе у надзвичайно мінливому сучасному світі. Не дарма ще наприкінці ХХ століття експерти зауважували, що розвиток економіки буде визначатися двома ресурсами з різним забарвленням: «чорним золотом» і «сірою речовиною».

І це сталося: сьогодні знання, інтелектуальний потенціал кожної людини та держави загалом стали вагомою формою капіталу – освітнім капіталом. Стимулюючим чинником цього процесу стала інформаційна складова, адже сьогодні ми живемо в інформаційну епоху, яка потребує інноваційного розвитку освіти, яка буде спроможна відповісти на всі питання та прийняти усі виклики, що виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства.

Варто підкреслити, що розвиток сучасних технологій суттєво змінив архітектоніку освіти, зокрема вищої. Як відомо, у широкому сенсі архітектоніка – це композиційна будова структури, що зумовлює співвідношення її головних і другорядних елементів та проявляється у взаємозв’язку та взаєморозміщенні її частин, у ритмічному ладі форм, у пропорціях і навіть колірному ладі структур.

Опитування свідчать, що і студенти, і науково-педагогічні працівники очікують поступового входження у віртуальну реальність та проведення дистанційного навчання, і навіть, деякою мірою, готові до цього (і це зумовлено не тільки розповсюдженням вірусу COVID-19). Аналіз суті віртуальної реальності у сфері освіти схиляє до думки, що така реальність є інтерактивним середовищем, яке створюється за допомогою комп’ютера, а її властивості дозволяють суб’єкту освітньої взаємодії стати тут активним учасником.

Водночас спостерігаємо, що сучасна освітня політика сама продукує тенденції до віртуалізації, зокрема:

– прогрес навчальної техніки, що використовує переваги мінімізації інформаційних носіїв;

– втрата викладачем своєї традиційної ролі (або ж, навпаки, освоєння нової, ще не характерної для вітчизняної освітньої сфери);

– вплив ліберальних ідей на освітню сферу, які проявляються в аспекті розмивання не тільки традиційних ролей в системі «викладач – студент», а й фізичного їх дистанціювання.

Отже, реалізація зазначених напрямів має вектор віртуалізації. Зокрема, традиційна роль викладача, так чи інакше пов’язана з «наповненням» студентів відповідною інформацією суттєво змінюється, проте в сучасному глобальному світі виникають і нові функції, не настільки затребувані раніше.

Однак, варто звернути увагу і на той факт, що існують деякі протиріччя між значними потенційними дидактичними можливостями і обмеженими можливостями викладачів та студентів їх використовувати. Відтак, до цього процесу необхідно підходити досить зважено.