Понад 5 років на сході України триває російсько-українська війна. Терористи країни-агресора зброєю та силою окупували частину Донецької та Луганської областей. Вже понад 13 тисяч загинуло, ще більше поранених  і скалічених – як фізично, так і морально. Днями побував на прифронтових українських землях. Перше враження: тут уже звикли до постійних вибухів. Але це не так. Усі прагнуть миру. Хоча життя продовжується, населені пункти хоч і поволі, але все ж повертаються до звичного життя. Більше того, намагаються розвиватися, а мешканці – не розучились мріяти.

Сєвєродонецьк – місто на Луганщині, яке проросійські терористами захопили на початку 2014 року, а визволили його українські війська 22 липня того ж року. При цьому сталася запекла сутичка із застосуванням стрілецької зброї, гранатометів і важкої бронетехніки. Підрозділи Національної гвардії, Збройних сил України та добровольчих батальйонів атакували збройні формування «ЛНР» з трьох боків.

Місто Щастя. Меморіальна дошка на будівлі колишньої школи міліції: 2014 року тут створили штаб батальйону «Айдар».

Лише 17 вересня 2014 року українські збройні сили – підрозділи СБУ та батальйони «Чернігів» і «Айдар» – ліквідували табір бойовиків поблизу міста. Було вилучено вибухівку, реактивний вогнемет «Шмель», три реактивні протитанкові гранатомети, гранати, велику кількість набоїв до автоматичної зброї, захоплено гармату-гаубицю.

У вересні 2014 року Сєвєродонецьк фактично стає центром Луганської області – до сьогодні тут працюють усі адміністративні установи, які обслуговують  Луганщину.

У розмові із журналістами заступник голови Луганської облдержадміністрації Геннадій Іваненко наголосив, що війна – головна особливість, яка позначається на усіх життя регіону. Чи то йдеться про реформи, чи про повсякденні клопоти. Значні кошти спрямовуються насамперед не на соціально-економічний розвиток, а на подолання наслідків російської збройної агресії.

Попри це загальнодержавні реформи впроваджуються на Луганщині на рівні з іншими областями України. Формуються об’єднані територіальні громади: нині тут очікують на вибори до 8 ОТГ.

Завершується реформування первинної ланки медицини: Луганська область посідає шосте місце за кількістю укладених декларацій із сімейними лікарями.

Впроваджується Нова українська школа – перші класи повністю забезпечені новими меблями, навчальними матеріалами та комп’ютерним обладнанням.

Сєвєродонецьк – один з форпостів на лінії розмежування. У цьому місті діє Об’єднаний центр цивільно-військового співробітництва.  Офіцери Центру допомагають людям, які постраждали від бойових дій. Особливо турбота про населенням у так званих «сірих зонах», куди не наважуються заїздити інші гуманітарні місії. В ті місця нечасто доправляють харчі, ліки. Там нема ні лікарів, ні перукарів – жодних послуг.

Українські бійці розповіли, як одна маленька дівчинка, що втратила  руку, якось попросила їх привезти помаранчеве мишеня. Хлопці виконали її бажання. Дитячій радості не було меж. На жаль, тутешні діти, мало що бачили у своєму житті, окрім війни. Сумно і боляче усвідомлювати це.

Також офіцери займаються евакуацією тіл загиблих військовослужбовців з окупованих територій. «Працюємо без бронежилетів, щоб бути більш мобільними», – ці слова військових надовго закарбувалися у пам’яті, бо розумієш, на яку жертовність йдуть ці  хлопці.

Щастя – невелике містечко, колись воно було мікрорайоном Луганська. 20 хвилин і ви вже в обласному центрі.

Одна з вулиць містечка Щастя.

Життя тут було досить зручним: приємне й охайне поселення поряд з обласним центром. До того ж, зусібіч оточене лісом. А для поціновувачів індустріальної романтики звідси відкривається мальовничий вид на ТЕЦ.

Та війна розставила свої пріоритети. 2014 року місто окупували  бойовики, внаслідок тяжких боїв  Щастя знову повернули під контроль українських військових, однак  бої за нього тривають і до сьогодні.

У Щасті нас зустрів Віктор Миколайович Ткаченко – заступник директора Центру професійної освіти Луганського національного університету ім. Т. Шевченка, обласний отаман Українського козацтва, екс-боєць батальйону «Айдар», колишній комендант міста.

Чоловік розповів, що його старший син 35 днів був у полоні разом з іншими хлопцями з- Українського козацтва.. «Через 35 днів ми їх обміняли на сепарів, яких взяли на нашій базі ПВО, що вище Олександрівська. Привезли сюди 18 людей, посадили… Потім я пішов до командира та кажу «Командире, ми вже віддали СБУ і ГРУшників, і ФСБешників, і отамана, і сепаратистів. Вони міняють на своїх, а мої хлопці там сидять, їх кожного дня б’ють, годують об’їдками, травлять газами. Вони за 35 днів полону втратили по 25 кг ваги». І от ми їх обміняли на мосту на сепарів. І це як треба було з людей знущатися, що через 35 днів вони не розуміли, що з ними сталося, куди вони потрапили. Я підходжу вночі, вітаюся з ними, а вони сидять немов істукани», – згадує Віктор Ткаченко.

Загроза потрапити у полон була і у самого Віктора Ткаченка, але обставини склалися таким чином, що він буквально вислизнув з рук бойовиків.

«26 травня за мною прийшли у балаклавах, з російськими прапорами, увірвалися у кабінет. Але того дня я вперше спізнився на роботу. Це врятувало мені життя. Заїжджаю на подвір’я, а в альтанці сидить мій заступник, чекає, щоб попередити, що у кабінеті на мене чатують. Я вирішив  піти і з’ясувати, що за непрошені гості, вже було направився йти до кабінету, аж тут син телефонує, каже, мер його попередив, що за мною прийдуть, арештують та розстріляють. Тоді я прожогом повернувся у машину і виїхав з двору. У мить зметикував повернути не праворуч, де на мене за рогом чекали сепари, а ліворуч і через дачі я виїхав у Половинкине Старобільського району. І вже там за два з поливною тижні ми підготували план звільнення міста Щастя», – розповів отаман.

За словами Віктора Ткаченка, місто Щастя звільнили 52 особи.

Старобільськ – невеликий районний центр у Луганській області, що за 60 км від лінії зіткнення. Можна сказати, що цьому місту пощастило. Тут не було боїв чи обстрілів. Однак у 2014-му було неспокійно: через район пролягає одна з доріг на Луганськ.

Коли ж у тому ж таки 2014-му настав переломний момент, Старобільщина стала базою формування батальйону «Айдар».

У Старобільську зустрічаємось зі служителем ПЦУ, отцем Володимиром Магленою. Він перший священик у всій східній Україні, який перейшов у Православну церкву України, вийшовши з-під влади Московського патріархату.

Отець Маглена служив у селі Веселе Старобільського району, що за 30 кілометрів від кордону з Росією і за 70 км – від лінії фронту. Людина відома і багато у чому легендарна. Він не обділений увагою медіа. Але унікальність його, як на мене, (для кого різниця між єпитимією і єпитрахиллю не очевидна) в тому, що він мав сміливість перейти до ПЦУ у регіоні, де, скажімо так, подібний крок вимагав рівною мірою мужності і безоглядного геройства.

«Найбільша моя парафія тепер навіть не тут, а у Фейсбуці, у мене там майже сім тисяч “прихожан”. Колись мене навчала бабуся, вона жила в Стаханові: "Володю, хочеш щоб тебе люди поважали, то  ти їх жити не вчи, ти їх просто вислухай". Так я тепер і роблю.

Повірте, справжня біда у тому, що між людьми немає контакту. Навіть у сім'ї нема, з дітьми, з дружиною. Що вже казати про все суспільство. Знаєте, люди не дурні, їх вчити жити не треба. Потрібне просте розуміння. Та я і не знаю, як вчити жити. Але знаю, що людина, коли вискаже все що на душі, то невдовзі до неї приходить розуміння - що не так, і як чинити правильно. У церкві я не знайшов відповідей на всі свої питання, але мені тут комфортно, тут я зрозумів, куди треба йти за щастям», –  розповідав о. Маглена.

За словами  отця, віра – це неоране поле, цілина, а щодо ситуації на Луганщині, то вона доволі непроста.

«Відверто кажучи, тут людям нема за що жити, мене рідко кличуть проводити обряди, бо священики УПЦ МП обійшли всі двори, переконували, що я мало не чаклун. Хоча я ніколи не жив за рахунок парафіян, навіть свічки у мене в церкві були безплатні.

Чи мені страшно? Так, страшно, бо нічого ще не закінчилось. Війна триває. Війна ж не лише там, де стріляють, одночасно йде війна за душі. Віра – це добро. А для мене не існую невіруючого. Людина живе – значить вона вірить. Інакше не буває», - підсумував отець Володимир.

Новопсков – cелище міського типу, лежить на тому місці, де річка Кам'янка впадає у річку Айдар (притока Сіверського Дінця), за 38 км від залізничної станції Старобільськ. У 2015 році була утворена Новопсковська об’єднана територіальна громада, чисельність її населення  становить понад 12 тис. мешканців, об’єднано 6 населених пунктів.

Ця громада є зразковим прикладом, що яскраво демонструє ефективність впровадження реформи децентралізації, коли значні повноваження передано органам місцевого самоврядування. За останні кілька років громада показала, як можна ефективно управляти  власними коштами і розвиватися.

Власне, в Новопсковському лісництві біля плантації маленьких ялинок ми висадили саджанці молодих татарських кленів та вишень. Тепер на Луганщині є частинка Львівщини.

І на завершення. Навіть попри те, що у прифронтових містах я пробув лише кілька днів, головний висновок для себе зробив такий – українці від Сходу до Заходу щиро і віддано люблять Україну. І хай як нині важко, але мрія в кожного єдина – це припинення вогню і повернення усіх територій.

Ще раз спали на думку слова священика зі Старобільська: нам, українцям, потрібно ачстіше спілкуватися один з одним, розуміти наміри ближнього свого і основне – допомагати одне одному. Гординю і хуторянство відкласти вбік і чесно та спільно працювати заради єдиної, цілісної і незалежної країни, бо ворог нині в нас  один – північний сусід.

Візит на Луганщину відбувся в рамках прес-туру «Реформи в Україні очима журналістів регіональних медіа», ініційованого Харківським прес-клубом.

Фото: Людмила Доля, Марина Животкова, Юлія Клименко, Роман Матвіюк, Андрій Романцов, Валентина Троян.