Сумну звістку повідомив на своїй сторінці у Фейсбуці журналіст Михайло Маслій.

Легендарний поет-пісняр Дмитро Луценко — автор супершлягерів «Києве мій!», «Мамина вишня», «Спасибі вам, Мамо», «Ой ти, ніченько», «Хата моя, біла хата» — незадовго до смерті писав своїй вірній дружині Тамарі: ”Дякую долі, що вона мені подарувала тебе. Наше святе кохання я проніс крізь усе життя. А мені, непристосованому в тому світі, Бог подарував тебе, таку розсудливу, ніжну, турботливу…” 16 січня 1989-го Дмитро Омелянович після восьми інфарктів спочив у Бозі, а Тамара Іванівна пережила свого коханого чоловіка на більш як три десятиліття. Померла на 99-му році, 23 вересня 2020-го. Упродовж всієї самотності робила все можливе і неможливе для увічнення пам’яті Поета. Продала будинок під Києвом і за ці гроші разом з сином Сергієм видавала книжки, диски, встановила щорічну мистецьку премію..

Мені не раз пощастило бувати у столичному помешканні Луценків, в якому завжди привітна господиня ділилася спогадами про свого Дмитра і завжди видавалося, що він живий, що відчиняться двері… і він зайде… «Був солдатиком, який щойно прибув до столиці з військового госпіталю. Коли, заїкаючись, подав мені руку, видалося, що не лише небесно–голубими, а й янгольськими очима ніжно зазирнув мені в душу. Довго промучився, але своє ім’я вимовити не зміг. З війни повернувся інвалідом першої групи. У мене в грудях щось ворухнулось, боляче затремтіло і защеміло — то був пекучий жаль до цього юнака, напівглухого від контузії та покаліченого і обкраденого війною. Як пізніше виявилося, Дмитра контузило у Берліні 8 травня… І в госпіталях, в Німеччині, він лікувався аж до листопада, майже півроку.
Сам Господь лише відає, чим приворожив він мене тоді. Того вечора солдат–поет читав свої вірші й не зводив закоханих очей з мене. Читав і читав напам’ять, а вимовлялося йому все важче і важче… А я плакала… Вже наступного ранку Дмитро Омелянович читав мені те, що викресало його серце
за безсонну ніч, — ”Я тебе, як мрію, зачарую” (потім ці вірші стали пісенними, а виконувала їх незабутня Раїса Кириченко):
Розділю я порівну з тобою
Радощі, і болі, й сподівання,
Будь моєю долею ясною,
Будь моїм незрадженим коханням...
І так щодня він приносив вірші про кохання. А потім ми блукали історичними місцями столиці. Дмитро розповідав про ”місто своєї долі”, гордився його принадами, а з роками все це вилилося на папір: ”Як тебе не любити, Києве мій!”…
На п’ятий день він подарував черговий виплеск безсонної ночі у віршах, а внизу дописав прозою: ”Жити не можу без тебе! Давай одружимося сьогодні ж!” Припав Дмитро мені до серця, закохалася в нього до безтями, але хотілося дочекатися Батьківського благословення, підготуватися до весілля. Мій ”Ромео” наполягав на своєму і переконав. В обід ми засвідчили підписами своє подружжя. 8–го листопада, на самого Дмитра, зустрілись, а 13–го — розписались. Відмітили важливу подію вечіркою на квартирі, яку я винаймала. Було нас п’ятеро. Одна з моїх подруг сказала молодому, щоб купив хоч би пляшечку винця, мовляв, не можна кричати ”гірко!” на сухо.
Дмитро грошей не мав, побіг, здав своє військове галіфе і купив пляшку вина. Гордо поставив на стіл і сказав, що буде чим прилити гіркоту. Коли все закінчилося, з господинею провели гостей, дивлюся, а мій Дмитро впав, ніби непритомний, на тому ліжку, де ми сиділи, і міцно спав. Війна зробила його хворим і немічним. Ось така у нас була перша шлюбна ніч: молодий, одягнений у військову форму, до ранку проспав. Уранці, коли зготувала йому сніданок, бідний, ніяково вибачався. А на пероні вокзалу (я їхала на два тижні у відрядження), сумний і змарнілий, несподівано вимовив: ”Ти мене покинеш?” ”Ніколи в світі, коханий, зустрічай мене…” — заспокоїла, як могла. Новий, 1946–ий, рік зустріли зі всіма родичами і знайомими у моїй рідній Одесі. Матуся наготувала так, як іще готували при цареві (так вона казала). Уся моя велика рідня прийняла Дмитра, як сина. Любили його за просту, веселу та добру вдачу. Відвели йому окрему кімнату для творчості. За півтора літні місяці він міг там написати так багато, як у Києві за півроку».

Як я люблю тебе,
Хай розкажуть тобі вечори голубі
Про мою любов.
Як я люблю тебе…

Фото - Михайло Маслій