Нарешті цьогоріч (2019) Оксану Забужко відзначено Шевченківською премією за публіцистику і журналістику. Однак, ширшому колу читачів ця вчена жінка відома як авторка низки романів, зокрема роману «Музей покинутих секретів».

Оксана Забужко вдало назвала свій роман, окресливши цією назвою все, що ховається під коричнево-червоною обкладинкою. А як відомо, від назви залежить усе інше – отож, запрошую вас у цей віртуальний музей, в якому я блукала із залу в зал кілька тижнів. Між іншим, розділи цього 820-сторінкового фоліанту недарма так і названі – «залами».

Про що ця книга? Чи є в ній сюжет? Якщо є, то який? А якщо немає, то чому? Сюжет є. Він багатошаровий, майстерно переплетений, інтелектуальний. Для тих, хто вміє і любить думати, аналізувати, знаходити відповіді на історичні та особисті питання. (А такі книжки неодмінно слід читати із олівцем у руці, аби відразу підкреслювати життєво значущі фрази, що я, власне, і зробила для вас і для себе).

Якщо загалом – то йдеться про журналістку Дарину Гощинську, яка веде на одному зі столичних каналів програму «Діогенів ліхтар» і готує передачу про вояків УПА. У ході роботи вона занурюється у вир людських життів, таємниць і проблем. Зрештою, важко усвідомити себе окремо від цього всього. Скажу більше – Дариною Гощинською в наш час є кожна розумна жінка, якій небайдужа доля своєї держави і власне життя чи, точніше, його постійне оновлення у щасливій та здоровій жінці.

Отже, читач О. Забужко таки має бути підготованим. Умовно можу поділити сюжет на три лінії: суто жіночу, історично-соціальну і професійну. Оцінити глибину і зміст слів пропоную за відповідними цитатами, які слугуватимуть вам за такі собі підписи під віртуальними картинами. Все інше раджу прочитати у повному тексті. Для тих, хто любить справжню літературу, там є що «побачити» – не лише між рядків, але й внутрішнім зором.

Історично-соціальна лінія

…жінки взагалі менш піддані на збурення політичного клімату – вони влізають у капронові панчохи, а згодом і дефіцитні колготки, і зосереджено розгладжують їх на нозі, геть невважаючи ні на вбивство Кеннеді, ні на танки в Празі, і тому насправді обличчя країни визначають чоловіки – принаймні, тієї, що була. (стор. 12)

…віра, мова й прапори мінялися в українських родинах ледь не щопокоління, навіть не як костюми, а як одноразові шприци, вколовся – і в відро, і так всю дорогу… (стор. 29)

Українці… спеціалізуються на речах куди пак простіших, невибагливіших: зброя, наркотрафік, кольорові метали, карпатський ліс, дівчатка «на работу в Європє», – діло надійне, кеш рікою, і ніяких академій не потрібно, і поки країнка таким ото робом мужніє і росте, поти всілякі митці непугані та інша голота можуть почуватися безпечно, наче в маминій пазусі, з тої простої причини, що нікому вони в натурі ні на фіг не інтересні… (стор. 106-107)

Як погано ми живемо, Господи, і як погано вмираємо… (стор. 124)

Кількість історій скінченна – зате нескінченною є кількість спогадів, а це велика різниця… (стор. 162)

То певно, що є речі, яких ми вже ніколи не взнаємо, – але ж це не значить, що тих речей не було. І нікуди вони не ділися, ми ж усе одно ними живемо. Тільки це так, як у темряві в незнайомій кімнаті на меблі натикатися… (стор. 254)

…тільки назви нам і зостаються, самі імена, як порожні оправи перснів із вийнятими коштовними вічками. (стор. 261)

…світ узагалі стоїть на непорозуміннях, і ніхто вже нікого не розуміє. (стор. 295)

…здобувши маєтки, люди тепер витрачали їх на те, щоб відчути себе живими. (стор. 324-325)

Смерть перестала бути подією – на неї реагували так само, як коли б небіжчик виїхав за кордон на пеемже, і акуратно стирали з електронних записників уже-нечинні адреси: смерть більше не потребувала пояснень. (стор. 342)

…все-таки міста, як і речі, теж мають душу, і всім поколінням варварів, своїх і прийшлих, її не витрусити… (стор. 404)

…той, хто неволить інших, є сам собі в’язень. (стор. 488)

…поки ми воюємо і гинем, десь у тьмі жіночих тіл рояться тимчасом нові життя, прибувають, спішаться на світ, на невгаваюче криваве Різдво нашого народу, яке точиться й точиться, і не видно йому кінця… (стор. 529)

…і це й була головна формула їхньої влади, котру вони несли з собою, як масове потьмарення ума, – зробити так, щоб ніхто нікому не вірив. Щоб ніхто нікого не любив – бо довіра можлива тільки між люблячими. Власне, цього вони від нас домагалися, в цьому мала бути їхня перемога. (стор. 542)

Запам’ятай собі, що історію роблять гроші. Так завжди було, є і буде. (стор. 591)

У всякій війні закон один: сильні гинуть, живучі – виживають. (стор. 595)

…не можна ж дозволити зграї доморослих бандюків отак-о, ні за цапову душу здати країну кремлядям… (стор. 633)

Професійна

Камеру можна вимкнути – а потім подивитися відзняте. Камера дуже просто влаштована. А куди дівається відзняте людським оком, коли тебе зненацька вимикають назавжди? (стор. 176)

…жодної різниці між собою і мною вона вже й не вбачатиме – крім тої одної, що я за неї старша і, значить, у її розумінні, менш якісна: як йогурт із задавненим терміном вжитку. (стор. 258-259)

От для чого існують мобільні телефони – затлумити нашу прогресуючу безпорадність перед реальним світом, коли опиняєшся з ним сам-на-сам. (стор. 260)

Може, так і треба жити – завжди готовим до того, що леда-хвилю весь твій, із мурашиною старанністю вибудуваний світик може завалитись ік перетакій мамі, і треба буде так само старанно починати відбудовувати його наново – по камінчику, по травинці, по цурпальчику?.. (стор. 283)

…скоро взагалі не буде чого дивитися – як не серіали, то все ті ток-шоу недоумкуваті, і який тільки дурень їх дивиться, аж, їй-богу, стидно за ведучих, а решта все, куди не клацни, то самі тільки вибори, а вибрало б вас уже на той світ!.. (стор. 284)

…звідки в них така непохитна віра в те, що аудиторія – то стало баранів, яким треба сипати в ясла виключно найтупішої лабораторно-білкової січки?.. (стор. 285)

Хіба «правильно» – це завжди легко… (стор. 301)

Твоя поразка виглядає цілком успішною. Настільки успішною, що крім тебе, її ніхто не бачить. (стор. 370)

…опуститися – це не ритися на смітниках, це якраз і значить – відмовитися від того, що маєш у собі найкращого. (стор. 377)

…ти граєш із життям, як умієш, але граєш всліпу, бо карти переважно лежать «сорочкою» догори, і ти не маєш поняття, чи та, котру зараз тягнеш, виявиться тузом, чи галімою шісткою. (стор. 387)

В правду вже трудніше повірити, ніж у вигадку. Всяка правда – результат такої заплутаної багатоходівки, зі стількома ходами прихованими, що простій людині повік у тому не розібратися. А вигадка – задачка на одну дію, максимум на дві. І чим більше інформації довкола, тим більше люди віддаватимуть перевагу простим рішенням. (стор. 601)

…чесний журналіст продається один раз. (стор. 620)

…за кожну зраду хтось так чи інакше має заплатити, щоб виправити порушений нею в світі баланс сил. Що більша зрада, то більші жертви. (стор. 815)

Суто жіноча лінія

Любімо своїх суперниць, давніх і нинішніх: кожна з них несе в собі щось від нас, щось таке, чого ми за собою найчастіше й не завважуємо, й не цінуємо, а для нього воно якраз і виявляється головним… (стор. 18-19)

…як переважно в чистих душею чоловіків, його любовна мова була дитячою… (стор. 125)

…знаєш, у чоловічому інстинкті завжди є щось собаче – помітити жінку, як свою територію. (стор. 161)

Може, це і взагалі є найелементарніша суть любови – людина, яка живе поруч із тобою і все запам’ятовує по-іншому. Таке постійне джерело подивування: світ не просто – є, світ щохвилини тобі дається… (стор. 165)

…жити з кимось поруч – то ще не значить бути свідком чиємусь життю. (стор. 299)

…як у кожної певної своїх чар жінки, вид чоловічої істерики не викликав у ній нічого, крім холодного обридження… (стор. 321)

Якраз ми, красуні й розумниці, потрапляємо в житті таких дров наламати, що ніякій дурепі не присниться. Правда, правда… Знаєш, чому? Бо в нас ризиків більше. Більше спокус уявити, ніби ти хазяйка над чиєюсь долею, ніж у якої-небудь сірої мишки. (стор. 537)

Дві червоні поперечні риски на тоненькому пояску тест-смужки. Перший портрет майбутньої людини. (стор. 793)

Уважно читала й підкреслювала Оксана Кришталева.