Іван Мацялко відійшов у вічність 28 липня 2007 року як великий мученик: жодного разу (!?) біля його будинку не стояла машина швидкої допомоги, він не прийняв жодного антибіотика... Якими ж людськими зусиллями і як він це робив, зціпивши зуби, лише одному Господу відомо.

Про це на ФБ-сторінці пише журналіст Михайло Маслій. 

Михайло Маслій: "13 років без Йвана... Михайло Мацялко: « Він мав своє призначення на землі, як і свій хрест. Йому вдалося реалізуватися на всі сто відсотків. Усe заспіване пасувало його душі, його серцю. Так, як Іванові личила вишиванка в „Соколах” до тих пісень Січових Стрільців та УПА, навіть складно назвати ще когось подібного в українській естраді”.

Іван Мацялко відійшов у вічність 28 липня 2007 року як великий мученик: жодного разу (!?) біля його будинку не стояла машина швидкої допомоги, він не прийняв жодного антибіотика... Якими ж людськими зусиллями і як він це робив, зціпивши зуби, лише одному Господу відомо.

Разом з гуртом „Соколи” Іван Мацялко першим у державі реанімував пісні Січових Стрільців і воїнів УПА, надав їм державної ваги. Як і колись, тепер вони звучать з Іванового голосу. І так буде завжди. Брати Мацялки (Михайло був керівником і натхненником колективу) несли в народ добру і вічну пісню, гарну пісню якраз в той час, коли в зародку національної демократії видавалося, що сатанинські і бузувірські ритми назавжди заполонять душі української молоді. Високопатріотична і високоморальна пісня Івана спочатку звучала в кожній галицькій родині, а потім перелетіла кордони і гордо виконувалася у світах. Його тембр впізнавався вже з перших акордів.

„Соколи” підняли і понесли у світи цілий пласт, який був не під силу іншим, — твердить славнозвісний Валерій Маренич «Кому як не їм, свідомим українцям, які народилися в серці патріотичного краю з незабутніми піснями Українського січового стрілецтва та Української повстанської армії, було нести у світи їх духовну красу! Тембр голосу Івана, його впізнаванність стали візиткою гурту. Це були пісні для мільйонів українців — невинно убієнних і нині сущих в Україні, Америці, Канаді, Австралії, Сибіру, всюди... Іванова диво–подача, чиста, як джерельна вода, без фальшу, щиро лилася з нього. Настала їхня пора — ера „Соколів”.

„Був у Івана момент в житті, коли хотів піти в монастир. Частенько їздив до Почаєва, у Гошів, спілкувався з ченцями. Та й батьки дуже хотіли, щоб Іван став священиком, — каже Михайло Цимбалюк, хресний батько Ганнусі, кум Івана. — Таким щирим і добрим був він на сцені та поза нею. З його уст ніколи ніхто не чув жодної лайки. Якщо Ігор Білозір мав свій перл „куртка на ваті”, то в Івана він звучав просто: „курча!” Не любив він тих, хто в товариствах вживав бруд і засмічував мову. Міг поставити неука та безбожника на місце, або встати і піти. Умів прощати. Не тримав зла й образ ні на кого. Завжди критично оцінював результати своєї роботи. А зробив багато!

Без віри в Бога, без доброти та милосердя себе не уявляв. Жив, творив, любив, боровся за Україну та українську пісню. І за неї згорів. Так хочеться, щоб його улюблениця Ганнуся, як дві краплі води вилита Татова донечка, мала на своєму життєвому шляху не тільки світле Батькове прізвище й світлу та щасливу долю”.