Через рік після перемоги Зеленського він і українці мають попрощатися зі своїми ілюзіями, але чи означає це, що вони зрозуміють свої помилки.

Про це у своїй колонці пише головний редактор видання Букви Тетяна Ніколаєнко:

"Рік тому таксист відвозив мене опівночі зі штабу Зеленського, де його команда святкувала перемогу на виборах. Тоді лише одиниці журналістів знали в обличчя Андрія Богдана, поняття зеленого не мали, хто такий Андрій Єрмак, а Дмитро Разумков був ще головним спікером Зеленського, а не спікером парламенту.

– Так, а кого там президентом обрали ?, – запитав таксист.

– Зеленського!

– В сенсі? Я думав, що це жарт, – закурив чоловік.

– Це результатів виборів не скасовує, – відповіла я.

Проголосувати по приколу, може, й  було мотивацією для деяких виборців. Але не лише  це.

Діти з поля масової культури

Володимир Зеленський ніколи б не став президентом, якби не був упізнаваний і не грав 20 років на емоціях українців.

20 років Зеленський жартував над представниками влади, чітко потрапляючи в емоції українців, передусім тих, хто ненавидить владу. Так, майбутній президент став для мільйонів своїм хлопцем. І ніхто вже й не згадав, що сам же він просив не обирати за покликом емоцій, а то так недовго й  пачку йогурту вибрати президентом.

При цьому перемога Зеленського, як і Трампа – це закономірний результат масової культури, в якій ми живемо.

Світ телевізора і соцмереж перетворив людей на  таких собі латентних десятирічок, з їх уявленнями про життя і мораль:

– довірою до авторитету з телевізора (або соцмереж);

– перетворенням садизму на  праведний гнів;

– адаптацією до соціального середовища.

Віра в те, що людина може повторити кіношного персонажа Голобородька нічим не відрізняється від віри 10-річної дитини, яка вважає, що я ось зараз  одягну костюм Супермена і всіх «відперемождю». Про те, що такої форми дієслова немає, дитина ще не в курсі.

Психолог Жанін Шассге-Сміржель, спостерігаючи за поведінкою в групах, ще в 1975 припустила, що люди схильні обирати лідерів, які представляють не патернальні аспекти суперего, яке забороняє, а навпаки — псевдопатернального “натхненника ілюзій”. А Отто Кернберг зазначив, що “такий лідер формує в групі ідеологію, яка підсилює нарцисичні прагнення індивіда злитися з натовпом як примітивним я-ідеалом, всемогутньою і всезадовольняючою доедіпальною матір’ю».

В українських реаліях це вилилося в те, що Петро Порошенко з супер патерналістським гаслом “армія, мова, віра” був розбитий “матусею” Зеленським, яка обіцяла діточкам легке і красиве життя.

Молода команда Зеленського навіть не приховувала, що вона йде перемагати батьків у політиці, але ось кінцівку міфу про царя Едіпа навряд чи при цьому пам’ятала.

Зеленського зробили президентом не політологи, а маркетологи, які продали добре знайоме обличчя, що викликає позитивні емоції.

Але це не єдиний секрет успіху.

Закон Аксельрода

Остання соціологія перед другим туром виборів рік тому показала, що 71% з тих, хто визначився зі своїм вибором і прийде на вибори 21 квітня 2019, проголосує за Володимира Зеленського, і лише 29% – за Петра Порошенка. При цьому серед виборців шоумена  лише  57%  голосуватимуть  особисто за нього, а 41% проти Петра Порошенка.

Такі цифри змусили згадати про експеримент, який провів у 80-х американський вчений Роберт Аксельрод.

Аксельрод — автор “дилеми ув’язнених” в теорії ігор, яка передбачає, що серед двох гравців (вони ж “ув’язнені”), один завжди буде намагатися максимізувати свій власний виграш, обдуривши іншого.

Правила такі: є два гравці, які можуть або грати чесно, або ні. Якщо обидва грають чесно — отримують по 3 долари; якщо обидва відмовляються — отримують по долару; якщо один дурить, а другий вірить — обманщик отримує 3 долари, а наївному дістається нуль.

Найсумніше, що у всіх комп’ютерних моделюваннях гри раніше за всіх “вбивали” довірливого. Найчастіша модель поведінки в грі – “зуб за зуб”. Ідеальна – “win-win”».

У  рамках розширення теорії Аксельрода один з експериментів показав, що гравці при цьому часто готові піти на матеріальні збитки для себе, аби помститися.

Тобто 41% виборців Зеленського вирішили, що Порошенко не задовольнив їх очікувань і уявлень про справедливість, і вирішили помститися голосом.

Ефект Даннінга-Крюгера

Згадування про цю закономірність було найпопулярнішим коментарем про виборців Зеленського від табору Порошенка.

Ефект Даннінга-Крюгера передбачає, що людина в силу своїх невисоких професійних навичок не здатна оцінити свої помилки й це призводить до переоцінки своїх здібностей.

Але для України виклик в іншому: ще років десять тому психотерапевт Олександр Фільц написав статтю, де назвав головною проблемою України — кризу компетентності.

Роки по тому ця проблема проявилася одночасно, як серед вчителів, які не знають, як правильно звуть президента США і на якому полюсі землі живуть білі ведмеді, так і на владній команді, де третій місяць не можуть знайти міністра освіти й культури, а на інші посади беруть швидше з принципу лояльності, ніж професіоналізму.

В результаті все, що може сказати президент на нараді – це «вийди геть, розбійнику», а міністр економіки заганяє глав регіональних департаментів доріг у  багряну  фарбу, коли починає їм розповідати, як взяти кредит на дороги, який насправді неможливо взяти.

Тому пів країни змушені червоніти, коли прес-служба президента не відрізняє Литву від Латвії, а Оттаву від Торонто.

В одному зі своїх блогів соціальний психолог Світлана Чуніхіна зазначила, що орієнтація нинішньої влади на соціологію як головний вектор своїх дій мала б призвести суспільство до переоцінки того, які саме вимоги до влади воно формулює і стати відповідальнішим у своїх запитах.

Але для цього потрібно пройти дуже непростий момент усвідомлення своєї провини. А це дається всім без винятку складно.

Тиждень тому депутати “Слуги народу” прийшли до парламенту у футболках “Маю право на помилку”. Таким чином вони захищали провали онлайн школи Зеленського, де вчителі помилялися мало не на кожному уроці.

Але ці футболки — це радше поза п’ятирічної дитини, яка заявляє матері, що її не можна лаяти за розбиту вазу, тому що вона маленька і просто хотіла погратися.

А, отже,  аналізу і виправлення помилок доведеться чекати ще довго.

До речі, небажання визнавати свою провину і відмовлятися від ілюзій може і бути тим головним публічним стовпом, на якому все ще тримається рейтинг Зеленського. Тобто про себе виборець може і розчарований 100 разів, але визнавати примарність ілюзій  не може. Інакше тоді вина твоя, а не президента, депутата або олігарха.

18 квітня 2019 Володимир Зеленський сказав Петру Порошенку, що він не його суперник, а його вирок. Рік по тому він пише свій вирок своїми руками, заразом вивчаючи, що президентство — це не весела прогулянка на Теслі Богдана, а виснажливі перегони на велосипеді, де швидко крутити педалі треба постійно. Що найближчий друг може виявитися зрадником або найслабшою ланкою. Що Коломойський, який тебе породив, буде тебе і вбивати, коли ти наступиш на його інтерес. Що не можна взяти і просто так послати МВФ “в дупу”, тому що “наше завдання вижити, без комфорту».

Рік по тому президент дізнався, що ти можеш обіцяти нові обличчя і нові правила, але з першого дня будеш призначати своїх близьких друзів на головні посади в країні, як і не снилося не те що Порошенкові, але й  Януковичу, а твій глава офісу створить тобі за два місяці такий скандал, на який іншим адміністраціям іноді потрібно було й  два терміни.

І що ти, може, й  новий, але вирішують все, як і раніше старі. І сил розбити їх у тебе відверто немає. Тому тебе і привели до успіху.

І взагалі, проблема завжди не в обличчях, а в правилах. Точніше, їх дотриманні."