• Головна
  • Новини
  • Лист до батька, що загинув 29 серпня 2014 року в боях за Іловайськ

27.11.2020, 10:07

Лист до батька, що загинув 29 серпня 2014 року в боях за Іловайськ

Є рани, що не загоюються ніколи. Це допис молодої дівчини на ім’я Ольга Шахник. Вона вітає з Днем народження свого батька – Євгена Шахника, командира взводу 93-ї ОМБр. Він загинув 29 серпня 2014 року в боях за Іловайськ. Тоді його донці було 13 років.

Про це пише сайт Повернись живим.

«З Днем Народження, Тато!

Я розповім вам історію, в якій немає хепіенду. Завжди здається, що хай як все неочікувано і жахливо не ставалось, є ще той маленький шанс, один з тисячі. В цей раз надія помилилась.

Я так і не навчилась говорити про це, але у мене ще ціла вічність попереду. Все ж із чогось потрібно починати. Тому поки що я напишу про це.

В лапках уривки з листів, які я писала за ці п'ять років.

„Я б хотіла прожити з тобою в одному світі десятки років, сотні днів і тисячі хвилин. Я б хотіла завжди піднімати слухавку, коли ти дзвониш, і записувати довгі голосові повідомлення о першій ночі, коли страшно. Я б хотіла, щоб ти побачив мене і зрозумів, частиною чого ти став. Якби ти знав”.

Мого тата звати Шахник Євгеній Юрійович. Женя. Він народився в Дніпрі. Прожив тут все життя. Змінив декілька шкіл (як я). Пішов вчитися на програміста, коли комп'ютер ще займав цілу кімнату, але йому було дуже цікаво, що з того всього вийде. Ми звикли думати, що призначення — це про талант. Так от татові не легко давалися всі ці коди. Він просто любив те, що робив і вивчав багато нових матеріалів, пробував, помилявся і пробував знову. Я жила поряд з людиною, яка щиро захоплювалася своєю роботою, справді хотіла це робити (звідки б у мене тепер такі високі запити до віддачі від роботи, хто б здогадався).

Потім моя мама запросила тата на побачення. Фотоапарат вибрати, але ми знаємо. Та й учасники ситуації знали.

Різне було, а потім народилась я.

Тут у мене вже є шанс розповідати зі своєї точки зору, моїми очима.

До підліткового віку і виходу в великий новий світ, я ніколи не думала про фемінізм. Не тому, що стереотипи здавалися мені нормальними. Тому, що в моєму світі в цьому не було потреби. Ніхто ні одного разу мені не сказав, що я чогось не можу або не маю робити через те, що я дівчинка.

Ні. Одного. Разу.

„Я закриваю очі й хочу побачити тебе. Там тільки засвічені плівки. Там суцільне щастя, от тільки наших облич не видно. Ні мого, ні твого. Я хочу відео в HD якості”.

Малою я часто психувала через дрібниці й не могла зупинитися. Приходив тато і спокійно мене слухав. Я кричала, плакала і не розуміла, чому це він такий спокійний і не свариться, не підхоплює мою істерику. Він сидів і слухав. Ніколи не кричав. Чекав, поки я заспокоюся, і тоді ми говорили, що ж не так, і чи можна це виправити. Я зрозуміла, що можу бути любленою, навіть коли злюся, навіть коли все погано і не тримається рук. Що це не робить мене 'поганою'.

Ми постійно подорожували з татом і мамою машиною. І це зробило мені світ таким відкритим. Ніби будь-де я можу бути вдома.

Там, де мої рідні люди, там і дім.

Я пам'ятаю, як прокидаюся на задньому сидінні машини, і вона не їде. Я сонна, питаюся:

— А де ми?

— В Хмельницькому, – відповідає тато.

Я секунду думаю і розумію, що в карті подорожі цього міста не було, ми тільки пару годин назад виїхали з Умані, де я загубила свій телефон, і мали їхати ще довго.

— Чому? – це все на що спроможний мій мозок, який ще не прокинувся.

— Бо ми хочемо зробити подарунок нашій улюбленій донечці, – мама посміхалась, коли казала це.

Суть не в подарунку взагалі, а в сонці. Там було стільки сонця. Я почувалася такою любленою, побаченою. Знову. Завжди.

Я пам'ятаю тата поряд постійно. В подорожах, вдома, коли ми дивились фільми разом, на кухні, коли він готував деруни.

Коли я не могла заснути, то спитала тата, про що мені думати. Він відповів, думай про пінгвінів. Часто про них думаю тепер.

У 2014 році він пішов на підготовку до армії. Покликали. Він міг відмовитися. Я так думала. Тепер розумію, що не міг. Це був би не мій тато. Неможливо зрадити свої цінності, а потім далі спокійно жити. Мені жаль.

На факультеті програмування була військова кафедра, яку він тоді багато років тому закінчив. Якось так це називалося, здається. Я боялася дуже, сама не розуміла, чому. Просто тренування. Так тато сказав. Все добре. І я заспокоїлася.

У серпні я дізналася, що він на передовій. Там щось гриміло на задньому плані. Я не боялася, бо тато сказав, що все добре. Ні секунди. Молилася кожну ніч і не боялася. Пообіцяла зібрати гриби в горах і привезти їх додому, щоб у нього був грибний суп.

Потім він перестав відповідати на телефонні дзвінки. 29 серпня 2014 року.

Ніхто нічого не знав.

Я приїхала додому і пішла в школу. Моя класна керівничка спитала, чи мій тато ще в армії. Я відповіла, що так. Пам'ятаю її погляд. Їй було жаль. Я не розуміла, чому. Прийшла додому, там нікого не було, і я була рада ковтку свободи. Пішла в художню школу.

Звідти мене забрала мамина подруга на машині. Я відчувала, що щось не так. Біля нашого будинку всі друзі сім'ї. Мене трясе. Я не можу знайти ключі, всі чекають мене. Я кидаю 'чьорт', всі й далі мовчать, я починаю боятися. Я думаю про те, що сталося. Що сталося?

Завжди здається, що як би все неочікувано і жахливо не ставалось, є ще той маленький шанс, один з тисячі. В цей раз надія помилилась.

Тоді мені здавалося, що я в поганому фільмі, у якого лайнові режисери та сценаристи. В кімнаті були темно, і я заборонила підіймати жалюзі. Плакала і мовчала.

Пройшло 5 років. Певна, тоді я думала, що майбутнє не настане. Що ж. У мене є новини. Мені все ще боляче і страшно, і немає ліків проти туги. Не винайшли.

Майбутнє настало. Я пройшла довгий шлях.

Якщо моє розбите серце і втрата всіх життєвих орієнтирів — це ціна за твою присутність в моєму житті, за ті 13 років... То я готова її заплатити. Мені ніхто не давав вибір, але я приймаю це. Не брешіть собі й не обманюйтесь, якби у мене була можливість змінити це все, то я б заплатила за таке і більшу ціну.

От тільки його немає. Можна тільки знайти у собі глибоко на дні суму — вдячність за те, що це було у мене. Тому що пам'ять — це те, що ніхто у мене не зможе забрати. Ніколи.

Чи є у мене висновок, до якого я веду, або одна велика глибока думка? Ні.

Я хотіла це написати, бо у мене в житті була людина, яка мала критично велике значення, а тепер його немає.

Я все ще тут. І живу. І люблю. І посміхаюся часто.

Я почала більше вибачати людям і чути їх.

Бо я нічого про них не знаю.

У кожного щось таке сталося в житті, через що можна прямо зараз залізти в шафу і плакати.

Ще я написала це, тому що я перестала втікати за цей рік. Мені здавалось, що якщо я буду мовчати, то цього ніби й не було. Ніби це менше тисне на плечі. Непоганий захисний механізм.

Так не піде. Я хочу говорити.

Я любила і люблю зараз свого тата.

Я хочу, щоб ви знали, хто він був.

Він любив те, що робив, багато посміхався, дивився фільми з Джекі Чаном і Залізною Людиною, вмів керувати човном з мотором, слухав класну музику і міцно обіймався.

Тато, дякую за твоє неймовірне життя.

І за моє.

З Днем Народження!

Я могла б ще писати й писати, але це не тільки для мене, це і для вас і більше не прочитаєш за раз.

Автор: Ольга Шахник

Зі сторінки

93-тя ОМБр Холодний Яр

Фонд "Повернись живим"

  • Обговорення

    Завантаження плагіну facebook...

    ТОП

    ФОТО

    Відео

    На Рівненщині зайнялась автоцистерна з бензином. Відео

    Коментар

    Блоги

    Михайло Цимбалюк

    Дев’ять кіл пекла для родин медиків

    Андрій Вихопень

    Багато львів'ян, котрим сьогодні за сорок, провели дитинство і молодість у "житлових" підвалах  

    Мирослав Дністрянський

    То коли ж було засновано Львівський університет?

    Підпишіться на WestNews.info у Facebook: