Лікарі-рвачі: чому пацієнти бояться скаржитися 

Прокуратура оголосила підозру колишньому керівнику лікарні, де пацієнтів змушували платити за безоплатні операції із заміни кришталика – втручання, що фінансується державою в межах Національна служба здоров’я України. За даними слідства, упродовж майже року в електронну систему охорони здоров’я вносилися неправдиві відомості про нібито проведені безоплатні операції, тоді як пацієнтів фактично примушували купувати інтраокулярні лінзи власним коштом. Лікарня отримувала бюджетне фінансування, а люди – рахунки за те, що вже було оплачено державою.

Формально все виглядає правильно: держава гарантує безоплатний повний цикл лікування катаракти – від консультації до імплантації штучного кришталика. Чиновники закликають: якщо з вас вимагають гроші – телефонуйте на гарячі лінії, звертайтеся до поліції, повідомляйте в НСЗУ. Система має очищуватися. Порушники – нести відповідальність.

Але в цій правильній, на перший погляд, конструкції є одна тривожна тріщина, про яку публічно говорять неохоче. Повідомити – означає поскаржитися. Поскаржитися – означає залишитися сам на сам із лікарем, який знає про це. І якщо лікування ще попереду, якщо попереду операція, якщо ти залежиш від його рук, від його уважності, від його професійного максимуму – чи легко натиснути кнопку «скарга»?

Ніхто не говорить про крайнощі. Не про умисне вбивство – це кримінал і рідкісні випадки. Йдеться про інше, куди тонше і майже недоказове: про байдужість, формальний підхід, відсутність «зайвого» зусилля. Лікарі – люди. А люди здатні ображатися, злитися, мститися, просто не старатися. Довести, що хірург міг зробити краще, але не зробив через образу, практично неможливо. Медицина – це сфера, де результат залежить від безлічі факторів. І пацієнт завжди у слабшій позиції.

Тому страх реальний. Лікуватися у хірурга, на якого ти поскаржився, – страшно. Хто заперечує це, той або не був у такій ситуації, або лукавить. І саме цей страх часто змушує людей платити мовчки – навіть тоді, коли знають, що мають право на безоплатну допомогу.

Проблема незаконних поборів – не лише кримінальна. Вона глибша. Це наслідок підміни понять: медична допомога перетворюється на «медичну послугу». А послуга – це товар. Товар має ціну. І якщо є товар, виникає спокуса продати його двічі: державі – за звітом, пацієнтові – готівкою. Комерційна логіка поступово витісняє етичну.

В Україні таких історій чимало. Вони спливають у різних регіонах, у різних закладах, за різними схемами. Але спільне одне: пацієнт платить за те, що вже оплачено з його ж податків. І кожен новий кримінальний епізод – це не лише про конкретного посадовця. Це про атмосферу, в якій подібне стало можливим.

При цьому світовий досвід лише підтверджує: ставка на комерціалізацію медицини неминуче змінює її природу. У США десятки мільйонів людей живуть без повноцінного медичного страхування, і доступ до лікування напряму залежить від платоспроможності. Там медицина – одна з найбільш технологічних у світі, але водночас одна з найдорожчих. І навіть за наявності страхування пацієнти нерідко стикаються з величезними рахунками. Комерційна логіка працює безвідмовно: більше процедур – більше доходів. І це створює власні викривлення.

Україна формально обрала іншу модель – гарантований пакет медичної допомоги, оплачений державою. Але якщо всередині системи утверджується мислення «послуга = товар», різниця починає стиратися. Папери залишаються соціальними, а практика стає ринковою – з усіма наслідками для етики.

Звичайно, покарання необхідні. Без них система розвалиться остаточно. Але лише заборонами й кримінальними справами проблему не вирішити. Неможливо поставити біля кожного лікаря прокурора. Неможливо змусити людину бути порядною лише страхом покарання.

Потрібна інша атмосфера всередині професії. Така, де дотримання лікарської етики – не формальний пункт інструкції, а питання честі. Де вимагати гроші за гарантовану державою допомогу – соромно перед колегами. Де внутрішній страх зрадити професію сильніший за спокусу «підзаробити».

Так, лікарям потрібно гідно платити. Принизливо вимагати високої моралі від людей, які отримують мізерну зарплату. Але ілюзія, що достатньо просто підняти оплату – і проблема зникне, наївна. Грошей завжди може хотітися більше – така природа людини. Обмежити цю спокусу може не тариф і не інструкція, а лише внутрішня межа.

Коли медична допомога остаточно перетворюється на товар, руйнується довіра – головний фундамент лікування. А без довіри пацієнт боїться скаржитися, боїться лікуватися, боїться навіть ставити запитання. І тоді жодні гарячі лінії не врятують систему.

Боротьба з незаконними поборами – це не лише про викриття схем. Це про вибір моделі медицини. Або ми зберігаємо її як сферу служіння і професійної честі, або погоджуємося на поступову комерціалізацію, де страх і гроші визначають більше, ніж клятва лікаря.

Олександр Косвiнцев.