У поняття нації в різних країнах віддавна вкладали принципово інший зміст, а тому практика його розуміння, трактування та використання науковцями й політиками різних країн суттєво диференційована.

Наприклад, в країнах переселенського типу та державах, які є уламками колишніх імперій, прийнято ототожнювати державу і націю (так звана етатистська теорія нації). Бо очевидно, що в таких країнах саме держава згори сформувала цілісне організоване суспільство з поліетнічного населення. Але вже в Центральній та Центрально-Східній Європі всі нації утворилися в ході етнополітичного розвитку, тобто прагнень народів до державно-політичного самовизначення, адже політизація, тобто висунення різних політичних вимог, є важливо складовою етнічного піднесення.

Це безпосередньо стосується й української нації. Але на сьогодні в Україні стали активно поширювати погляди (і в пресі, і в соціальних мережах), що українська нація почала формуватися лише після 2014 року. І по-різному обігрувати фразу італійського політика ХІХ ст. М. Д'Азельйо, висловлену після об’єднання Італії «Ми створили Італію, тепер треба створити італійців». Хоча цей автор мав на увазі лише зближення італійців різних історичних регіонів, які перебували в складі інших держав. Тобто поширеними стали заклики, мовляв, ми лише тепер здобули українську державу і починаємо створювати українську націю.

Але ці твердження – це не просто екстравагантні погляди, але й такі, що кидають тінь на всю українську історію останніх століть і дискредитують український народ. Бо згідно з подібними підходами впродовж ХІХ – ХХ ст., коли європейські нації активно заявили про свої політичні права, український народ взагалі не виступав суб’єктом національно-політичних взаємин, а був якоюсь неорганізованою, безформною масою. А якби нібито до ХХІ ст. не було української нації, то з цього мало б виходитти, що і не було українського національно-визвольного руху, наприклад, 1917 - 1921 років чи 40-х – 50- х років. Тобто, якщо не було нації, то українці в першій половині ХХ ст. згідно з міжнародними принципами не мали права на державно-політичне самовизначення і на створення соборної національної держави на своїй етнічній території, а відповідно не могло бути й національно-визвольної боротьби. І за такими хибними підходами до розуміння нації весь український національно-визвольний рух можна назвати якимось регіональним сепаратизмом чи тероризмом. А це абсурд. Тобто так можна збитися на висновки, які спотворюють український історичний процес.

Спроби використовувати етатистські підходи до розуміння нації є і концептуально хибні. Бо згідно зі сформованими в Україні (С. Дністрянський, С. Рудницький, Л. Ребет та ін.) та в державах Центрально-Східної Європи науковими принципами, нації – це особливий стан розвитку етносу (народу), для якого характерним є широке усвідомлення своєї єдності, наявність єдиної модерної культури, історично-політичних традицій та ідей самостійного державного розвитку. Тобто, політична складова для формування націй є потрібною, але не обов’язково у форматі «є держава – є нація», для цього достатньо історично-політичних традицій та ідей боротьби за державність. Аргументовано застерігав від ототожнення держави й нації український вчений й державно-політичний діяч Л. Ребет (1912–1957) у праці «Теорія нації» (1955). Водночас відсутність державності - це не підстава для висновків про відсутність нації. Так, державність консолідує націю, але це робить і боротьба за державність. Тому виводити початки нації від створення держави - це цілком безпідставно.

Отже, вже наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст. український народ мав всі основні ознаки нації: 1) усвідомлення інтелігенцією і широкими верствами всіх регіонів своєї єдності; 2) наявність єдиної літературної мови і створеної на її основі літератури і 3) вирішальна, - обгрунтовані ідеї державно-політичної самостійності й створені політичні організації для досягнення цієї мети. Так, це ще була неконсолідован нація, з порівняно невисоким рівнем національної самосвідомості, диспропорціями в соціальній структурі, але все ж нація. І український національно-політичний рух на той час був одним з найпотужнішим і найпомітнішим в Європі. Наприклад, про національно-визвольні рухи балтійських народів на той мало хто чув.

В часи совкового комуністичного режиму політичне й соціально-культурне становище української етнічної нації ще більше погіршилося, адже проводилася активна державна політика її асиміляції й дискримінації, з’явилися нові лінії розходження (міжрегіональні, у відношенні «велике російськомовне місто – переважно україномовна сільська місцевість тощо). Але й була свідомість того, що ми є нація, була також національна інтелігенція і культура (як в Україні, так і за кордоном). І підтримувалися ідеї української національної державності!

На жаль, процеси консолідації української нації повільно відбуваються і після здобуття незалежності у 1991 році. Чому? Бо не створено відповідних передумов (політичних, інформаційно-культурних, соціально-економічних), а самого проживання в одній державі недостатньо. Очевидно, що ще в перші роки після проголошення незалежності мали б бути вироблені єдині ідеологічно-політичні цінності, переконливо роз’яснені громадянам всіх регіонів через інформаційну політику. Але таких ідеологічно-політичних засад не було розроблено, а відповідна інформаційно-культурна політика і загалом не проводилася, бо основні засоби масової інформації (як зрештою й економічні засоби) опинилися в руках відчужених від української нації олігархічних груп.

Для міжрегіональної консолідації нації особливо потрібним є створення соціально-економічних умов життєдіяльності. Прямо кажучи, потрібною є політика економічного націоналізму. Ще в першій половині ХІХ ст. таку політику успішно реалізував німецький економіст Ф. Ліст (1789–1846), добившись створення єдиної й ефективної німецької національної економіки, що консолідувала німецьку націю і забезпечила передумови об’єднання Німеччини. Але в Україні внутрішній ринок неухильно звужувався, а диспропорції в галузевій і територіальній структурі господарства лише наростали, що завершилося деіндустріалізацією, втратою мільйонів робочих місць та масовим закордонним заробітчанством.

Отже, українська нація була і є. Але через різні об’єктивні й суб’єктивні передумови вона не мала і не має змоги реалізувати свій потенціал, бо залишається регіонально й соціально розбалансованою. В цих непростих умовах велика відповідальність лягає на інтелігенцію (творчу, наукову), бізнес середовища, церковні та військові кола, які для початку мали б усвідомити сутність проблем, а далі і самим консолідуватися для їхнього вирішення.

Мирослав Дністрянський, доктор географічних наук, професор кафедри географії України Львівського університету ім. І. Франка