1 травня одному із найпопулярніших співаків української естради виповнюється 75!!!

Коли Іван Харитонович Зінькевич — саме так з м’яким знаком правильно звучить прізвище їхнього роду — зайшов 1945 року в рідних Васьківцях на Хмельниччині реєструвати метрику наймолодшого і єдиного сина (у подружжя були ще й дві доньки), то секретарка сільради замість правдивого 30 квітня зробила першотравневий запис. Отож, у Василя Івановича два дні народження — справжній і паспортний.
Чимало ювілеїв було в артиста на життєвій дорозі. Але ніколи вони не проходили на великих престижних сценах (у творчості) і в елітних ресторанах (дні народжень). І навіть у розмовах артист ці теми обминає. Та все ж про своє 50–річчя якось мені розповів. Саме в день уродин марно шукати співака за його луцьким телефоном, а тепер — за досяжним будь–де мобільним. Слухавки ніколи не брав і не бере. Завжди їхав, летів, мчав додому, у родинні Васьківці.
Було це 1995 року. Зателефонувавши попередньо з Миколаєва, де перебував на гастролях, 30 квітня Василь зійшов на перон залізничного вокзалу в Хмельницькому. Він ніколи не мав власного авта (якщо вірити пліткам — які тільки іномарки не називались), тому попросив у міській Раді машину, щоб поїхати до Матері. Звісно, хотів розрахуватися за послугу.
Того ранкового теплого весняного дня на пероні невеличка делегація „когось” зустрічала. Це він так подумав, подивившись направо і наліво. Але… Зустрічали саме його. Земляки подарували Василеві переносний телевізор і разом поїхали в мерію. Уже за столом у Зінкевича закрався сумнів: звідки знають, що в нього за день.
«Урочистості» затягнулися. Уже після півночі, тобто першого травня, Василь встав і подякував за те, що не забули привітати з днем народження. Це стало для всіх несподіванкою — ніхто цього не знав. Презент приготували „просто так” — як землякові, як знаменитості.
У залі — німа сцена. Не повірили. Якось незручно, але довелося вийняти паспорт і показати. Виявилося, що не просто день народження, а й піввіковий ювілей!
Усі відразу хором сказали:
— А подарунка нема!
Тоді один з присутніх побіг у свій службовий кабінет, приніс старовинну ікону і, повернувшись, розповів цікаву історію.
У одному із сіл Хмельниччини будували церкву. Керівництво довірили активній місцевій жінці. Грошей на завершення робіт не вистачало. Сарака ночами не спала, думала тільки про будову.
Під час війни німці половину мешканців її села розстріляли, а половину —спалили. Живими залишилися двоє: вона і її молодша сестра. З того часу дівчата не бачилися, доля їх розвела, видавалося, назавжди. І раптом сниться тій хмельницькій жінці, що йде вона вулицею Нью–Йорку, заходить у будинок і в одній з квартир бачить свою рідну сестру. Такою, якою вона є тепер. Уранці встає і записує американську адресу.
Ледве отямившись від віщого сну, жінка їде в обласний центр. І, як в таких випадках буває, добру людину тягне до доброї. Вона потрапила до працівника міської Ради, який допоміг їй зв’язатися з посольством США в Україні. Справді, виявилося, що за тією заокеанською адресою знайшлася її сестра. Українка з діаспори допомогла з грішми на будівництво церкви і зробила виклик, щоб через півстоліття зустрітися з рідною сестрою.
Перед далекою і довгоочікуваною поїздкою жінка зайшла віддячити добрій людині:
— За те, що ви мені допомогли, я дарую вам старовинну ікону ХVІ століття, а ще одну даю, щоб ви могли подарувати тій людині, яка буде того вартувати.
Хоча нагода зробити подібне траплялася не раз, щось завжди стримувало чиновника. Мабуть, так мало бути: святиня чекала того, хто вірою і правдою робив і робить добро на землі, хто зумів довести, що мало народитися українцем — треба виправдати це високе ім’я. Так ікона була подарована Василеві Зінкевичу на честь його піввікового ювілею.
...Уже під ранок Василь підкотив автом до своїх Васьківців. Незручно було їхати аж до рідної хвіртки. Тому, відпустивши водія, пішов пішки. По дорозі зустрів бабку–повитуху, яка приймала пологи в його Матері і першою почула спів майбутнього артиста. Пощастило побачити і першу вчительку, яка засіяла зерна правди, мудрості і добра в серці талановитого хлопчини.
Мати вже прокинулась і зустріла сина на порозі:
— О, Василько приїхав! Щось ти ниньки дуже раненько…
Василь допоміг Матері зробити все, що необхідне по господарству. В обід посходилась вся рідня, сусіди. І вже під кінець трапези дядько Петро тихенько і непомітно згадав, що у Василя день народження, привітав його.
Ось така скромність, простота і щирість супроводжує улюбленого співака вже не одного покоління упродовж усього життя.
На жаль, рідна Матуся спочила у Бозі ще 13 червня 2003 року... Але її могилу, Батькову, сестрички Катрусі на сільському цвинтарі у Васьківцях неодмінно відвідують при першій же нагоді усі Зінкевичі: з Батьком до рідної домівки завше навідуються його сини Богданко і Василько.

Михайло Маслій, журналіст, Фейсбук, 1 травня 2020 року