«Гей, ви, стожари, Мені насняться ваші чари, Та хочу стріти Кохання наяву. Так чом, стожари, Ви знов заходите за хмари, Коли я з вами І мрію, і живу…»

Історію написання цієї післі розповів на своїй сторінці у ФБ журналіст Михайло Маслій. 

Свою розповідь Михайло Маслій розпочав із цитати Павла Дворського: «…А потім думаю: що ж то воно за «Стожари»? Бо я певен, що тисячі людей, як і я тоді, не знали достеменно, що то воно є? Що то є таке сузір’я, із семи зірок, і що за легендою, хто зустріне свою кохану під цими Стожарами — коли вони не сховані за хмарами — то ті двоє будуть вічно щасливими. Вірш справді вдався дивовижний! Пісня одразу полюбилась людям, зазвучала. Велике значення мало те, що першим виконавцем її став Назарій Яремчук. Я тоді Назарію наспівав, він обняв мене, каже: «Павле, я вірю, що в цієї пісні велика доля». І записали ми її в Криму, де робили програму, що називалася «Десять років опісля» на ювілей «Смерічки». На фоні кримських гір Назарій співає, вбраний у гарну вишиванку. Пісня полюбилася».

Було це 1977 року. З Володимиром Кудрявцевим у Києві Павла Дворського познайомив Назарій Яремчук. Тоді молодий і натхненний поет мешкав на Кудрявському узвозі.

«Отож, ми з Назаром Яремчуком — у Володимира Олексійовича. Пили каву, спілкувались. І Назарій, звертаючись до мене та Кудрявцева, сказав: «Я вас звів до купи тут не просто так. Ви маєте написати щось таке, щоб те «щось» зазвучало приблизно так, як «Червона рута», — згадує детально той незабутній день Павло Дворський. — Я відповідаю: «Назарію, та такі пісні, як «Рута», народжуються раз на сто років». Ми, мовляв, напишемо, але ти не бери одразу таку планку. А він натомість: «Якщо брати меншу планку, то тоді краще не пишіть нічого…» На тому й розійшлись.

Але я замислився. Кудрявцев мені сподобався. У нашій бесіді щось відбулося, якийсь творчий розряд. То ніби знак, ніби як сам Бог велів, аби ми познайомились. Телефонували один одному, радилися. Я казав: «Може, би ви написали для мене якийсь вірш, а вже я до нього спробую підібрати музику?

А він своє: «А, може, в тебе спершу народиться музика, а вже я до того доберу слова?» Та й так ми якийсь час і перетягували той канат.

І ось поїхали ми на гастролі в одеську Балту. Отам у мені тоді щось забриніло, якась така цікава мелодійна канва. І в’язалося воно із зорями, так ніби то мені зорі щось навівали, оті високі південні зорі, які в степу, ну, тим світлом своїм щось таке зі мною робили, що пояснити не можу. І хочу упіймати то видіння, і, здається, ось вона, та Божественна музика, але ще мить — і вона втікає від мене, не дається.

Повертаюся у Чернівці і одразу телефоную Кудрявцеву. Кажу, здається, знайшов мелодію! Як би нам зустрітися, бо я мушу те наспівати. Кудрявцев мовить: їдь терміново! Потягом рушаю до столиці. Я з гітарою, він запускає отой старий совдепівський магнітофон з бобінами. Я наспівую, він пише. І я йому кажу, що хотілося б, аби у вірші йшлося про справжнє кохання, але неодмінно під нашою українською, оцією Божою природою, під нашими цими зірками, що на небі, бо, кажу йому, чуєте оцей такий мелодійний скачок, оця висока нота, вона щось має чіпляти, і здійматися десь високо, аж під самі зорі.

Бачу, Кудрявцев аж тремтить. Музика йому сподобалась, і він хоче втрапити в оту музичну колію своїми римами. А за кілька тижнів отримую лист. І в ньому — одразу: «Павле, здається, ми написали пісню, яку заспівають усі!» І я припасовую написане одразу до музики, і мені мурахи по спині зачинають бігати, від голови до ніг».