Трагедія під Львовом як вирок системі соціального захисту

У Львівській області правоохоронці затримали 31-річну жінку, троє малолітніх синів якої задихнулися димом під час пожежі, що виникла через необережне поводження з вогнем. Уранці мати пішла з дому, а коли ввечері повернулася, виявила дітей без свідомості. Медики, які прибули на виклик, лише констатували смерть. Що стоїть за цією трагедією?

Ключову інформацію оприлюднила Національна поліція. За її даними, жінка була відсутня вдома близько 14 годин – вона перебувала на роботі. Згорілий будинок і тиша, в якій обірвалися три дитячі життя, – це не лише історія про пожежу. Це історія про родини, затиснуті між необхідністю заробляти й неможливістю забезпечити дітям постійний нагляд.

За даними досліджень UNICEF, в Україні майже кожна друга дитина живе в родині, вразливій до бідності. Державна підтримка нерідко не покриває реальних потреб батьків і дітей. Особливо вразливими залишаються сім’ї в перші роки життя дитини – саме в цей період ризик бідності для них вищий, ніж для інших груп населення.

Розміри дитячих виплат лише частково відображають реальні витрати на виховання. У 2025 році допомога на дитину до шести років становила близько 2563 грн на місяць. З урахуванням цін на продукти, комунальні послуги, одяг і ліки ця сума радше лише частково компенсує витрати, ніж забезпечує родині повноцінну фінансову опору.

З 1 липня 2025 року в Україні почала діяти нова програма – базова соціальна допомога. Це спроба спростити систему підтримки: замість кількох окремих виплат (допомоги малозабезпеченим, багатодітним сім’ям, одиноким батькам та інших) запроваджується одна об’єднана щомісячна виплата.

Розмір допомоги розраховується індивідуально. Держава визначає так званий базовий рівень забезпечення на кожного члена сім’ї – близько 4500 грн для першого дорослого та меншу суму (зазвичай 70% від цієї величини) для інших дорослих. Для дітей застосовується повний або близький до повного розмір. Якщо сукупний дохід родини нижчий за розрахований поріг, держава доплачує різницю.

Наприклад, якщо розрахунковий базовий дохід родини становить 12000 грн, а фактично родина заробляє 8000 грн, держава компенсує відсутні 4000 грн. Таким чином, допомога залежить від складу сім’ї та її реальних доходів.

Однак навіть за такого механізму підсумкові суми часто залишаються мінімальними й покривають лише базові потреби. Вони трохи зменшують гостроту бідності, але далеко не завжди створюють умови для стабільності, безпеки та повноцінного розвитку молодого покоління.

Не знаючи всіх деталей цієї трагедії, усе ж не можу не поставити запитання: чому молода мати була змушена залишити трьох малюків на багато годин? Очевидно, не від доброго життя. Ринок праці в Україні часто не передбачає гнучких умов і не дозволяє батькам поєднувати турботу про дітей із необхідністю забезпечувати елементарні життєві потреби. Але справа не лише у відсутності гнучкості – це питання системи соціального захисту, яка не враховує реальні умови життя людей. Довгий час соціальна допомога орієнтувалася й продовжує орієнтуватися на дохідні пороги, часто застарілі й такі, що не відображають реальних цін. У результаті багато сімей, які потребують підтримки, так і залишаються за межею бідності.

В ідеалі держава має бути опорою для батьків, особливо для тих, хто виховує трьох, чотирьох і більше дітей. Але українська реальність часто погано співвідноситься з реальними потребами дітей. Наприклад, значна частина фінансування головної програми захисту дітей у бюджеті припадає на виплати при народженні, тоді як харчування, освіта та доступ до дитячого садка залишаються недофінансованими.

Тим часом державний контроль за дотриманням прав дітей і допомога сім’ям формально існують через інститут омбудсмана. За минулі роки Офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини неодноразово фіксував системні порушення прав дітей, зокрема випадки кричущого поводження з дітьми в дитячих будинках та інтернатах.

Наприклад, зовсім нещодавно, у грудні, омбудсман Дмитро Лубінець повідомив журналістам, що за рік проведено понад 800 моніторингових перевірок, виявлено масштабні порушення прав дитини, однак належна реакція органів влади на них відсутня, а сама ситуація загрожує здоров’ю та освіті дітей. Причому ця тенденція зростає: за словами омбудсмана, масштаби й критичність порушень прав дитини збільшуються, і виникає питання – чи готова система на це реагувати? «Поки Україна щодня бореться за повернення своїх дітей із депортації та примусового переміщення, ми маємо чесно дивитися на проблеми всередині країни», – зазначив Лубінець.

Окрема розмова – про ставлення суспільства до цієї проблеми. В Україні суспільна увага до багатодітних і неповних сімей залишається, м’яко кажучи, мінімальною. Мати-одиначка змушена йти на роботу, бо інакше родина просто не виживе. І часто нікому до цього немає діла. Дитсадка поблизу немає, на няню не вистачає грошей – діти залишаються самі вдома. Здавалося б, у сусідів або місцевої влади є можливість помітити й відреагувати на ризики, але часто цього просто не відбувається. Проблема роками й десятиліттями залишається «за кадром» і не перетворюється на широкий суспільний запит.

Водночас в інших сферах, наприклад у великих державних компаніях, існують наглядові ради, громадський контроль за діяльністю менеджменту чи витрачанням бюджетів (залишимо поки що осторонь якість цього контролю). Чому б не запровадити аналогічний механізм у соціальній сфері, коли йдеться про захист дітей? Громадський нагляд міг би фіксувати недоліки у забезпеченні дитсадків, соціальної допомоги та моніторингу сімей, формуючи реальний тиск на місцеву владу.

А поки цього немає, багато дітей залишаються в небезпеці, а трагедії сприймаються лише як приватні випадки, а не як системний виклик.

Тому те, що сталося в селі під Львовом, – це не лише про провину однієї матері. Це відображення соціальної хвороби, за якої держава забезпечує лише символічні каркаси підтримки дітей, а самі діти стають «цифрами» у статистиці «демографічних програм», а не центром соціальної політики.

Якщо дитина – це майбутнє нації, то кожен її ранок має починатися з упевненості в їжі, догляді та турботі, а не з питань: «Де мама? Звідки прийде допомога, якщо щось станеться?» В економіці, де більшість родин балансує на межі виживання, ці питання вбивають не лише тіла, а й надію.

В українській публічній риториці діти давно стали сакральним словом – ними прикриваються, їх згадують у промовах, ними виправдовують реформи й бюджети. Але ця сакральність дивна: як ікона, до якої не торкаються, щоб не брати на себе відповідальність. Поки діти живі й бідні – вони «соціальна група». Коли вони помирають – вони «трагедія». Між цими двома станами держава, як правило, відсутня.

Тим часом саме бідність сімей із дітьми залишається одним із ключових чинників порушення прав дитини. Соціальна допомога часто не забезпечує навіть мінімального рівня гідного життя. Сотні тисяч дітей зростають у режимі постійного дефіциту – їжі, тепла, уваги, безпеки.

І не треба все списувати на війну. Дитяча бідність в Україні – не побічний ефект війни чи кризи, а хронічний стан, до якого суспільство поступово звикає. За даними того ж UNICEF, саме сім’ї з трьома і більше дітьми найчастіше опиняються за межею відносної бідності. І це принципово важливо: що більше дітей, то слабший захист. Державна логіка ніби перевертається – замість посилення підтримки вона розсіюється, розчиняється у формальностях і цифрах.

Соціальна допомога в країні влаштована так, що реагує на наслідки, а не на причини. Якщо сім’я вже розпадається – приходять перевірки. Якщо діти недоїдають – складається акт. Якщо стається трагедія – відкривається кримінальне провадження. Але превентивна підтримка, яка могла б не допустити катастрофи, практично відсутня. В Україні вкрай слабо розвинена система соціальних працівників, які справді супроводжують сім’ю, а не просто ставлять галочки у звітах. У результаті мати нерідко залишається сам на сам із трьома дітьми, порожнім холодильником і роботою, від якої неможливо відмовитися.

Особливо цинічно в цій історії звучить дискурс «нормального материнства». Так, погані матері, як і погані батьки, в Україні є – як і в будь-якій іншій державі. Однак українське суспільство часто вимагає від жінки неможливого: бути ідеальною матір’ю в умовах, коли все проти неї. Бути уважною, турботливою, завжди поруч – і водночас заробляти, платити, виживати. Будь-яка помилка миттєво оголошується моральним злочином. Але майже ніхто не запитує: які реальні інструменти дала цій жінці країна, щоб вона могла відповідати цим очікуванням?

У реальності українська мати в бідній родині – це людина, яка живе в постійному страху. У страху втратити роботу. У страху, що діти захворіють. У страху перевірок соцслужб, які замість допомоги можуть принести загрозу позбавлення батьківських прав. У страху попросити допомоги – бо прохання перетворюється на досьє. Це замкнене коло, в якому саме виживання стає підозрілим.

Саме тому так легко криміналізувати бідність. Стаття 166 КК України – «злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною» – у подібних випадках звучить як фінальний акорд лицемірства. Держава роками не виконує своїх обов’язків щодо захисту сім’ї, але вимагає бездоганного виконання обов’язків від тих, кого залишила без підтримки. Це асиметрія відповідальності, за якої сильний судить слабкого.

На цьому тлі особливо ріже слух контраст між соціальною злиденністю та масштабами корупції. Десятки мільйонів доларів, що зникають у схемах, офшорах, відкатах, – і поруч сім’ї, для яких кілька тисяч гривень вирішують питання життя і смерті. Це не просто економічна нерівність – це моральний розлом. Коли в країні знаходяться гроші на все, крім дитинства.

Трагедія під Львовом – це не лише про вогонь. Це й про холод. Про холод системи, яка не відчуває, не чує й не бачить, поки не стає надто пізно. Ці троє хлопчиків загинули не тому, що мати пішла на роботу. Вони загинули тому, що в Україні робота для бідної жінки – єдиний спосіб не померти сьогодні, навіть якщо завтра може не настати.

Кожна подібна історія – це попередження. Не емоційне, не гучне, а глухе й страшне. Поки держава вважатиме соціальну допомогу витратою, а не обов’язком, особливо щодо дітей, – такі трагедії повторюватимуться. Можливо, в інших будинках. Можливо, в іншому вигляді. Але з тим самим підсумком.

І головне питання тут не в тому, скільки років виправної колонії «дадуть» цій, по суті, нещасній молодій жінці. Головне питання – скільки ще дітей має постраждати, щоб суспільство перестало шукати «поганих матерів» і почало вимагати працюючої держави.

Олександр Косвінцев.