У Малокатеринівці, за 15 км від фронту, під обстрілами живуть близько 200 дітей. Родини лишаються через брак коштів, прив’язаність до дому та відсутність безпечних альтернатив.

Діти біля фронту: чому родини не рятуються

Вони живуть у постійному очікуванні нових обстрілів, дорослішають у тіні війни, а їхні батьки стоять перед важким вибором: рятувати сім’ю втечею чи триматися за рідний дім, сподіваючись на диво. Діти поблизу фронту – страшна українська реальність

Малокатеринівка – селище в 15 кілометрах від лінії фронту в Запорізькій області. Воно майже щодня зазнає ударів російської авіації та безпілотників. Попри небезпеку, тут і досі залишаються 12 тисяч мешканців, з яких близько двох сотень дітей. Деякі виховуються в багатодітних сім’ях.

Як повідомляє Справжнє, цієї весни атаки на селище стали інтенсивнішими: російські керовані авіабомби руйнують будинки, "шахеди" та FPV-дрони полюють на автівки й інфраструктуру. У Малокатеринівці вже пошкоджено 25% житлового фонду, розбиті всі підприємства. Укриттів як таких немає – лише в місцевому дитсадку: максимум для 50 людей.

Селище горить, гуде, тремтить – і в цьому хаосі живе малеча, здобувши інстинкт уникнення небезпеки і сприймаючи страх як фоновий шум. Як розповідає місцева багатодітна мама, діти знають, як реагувати, коли летить дрон – "одразу біжать в будинок, сідають подалі від вікон".

Підлітки часто стають опорою для молодших. Вони доглядають за братами і сестрами, вчаться орієнтуватися за звуками дронів, розуміють, де безпечніше перечекати атаку. У цьому досвіді змішуються дорослість і втрачене дитинство. Вибухи, від яких загинули сусіди, допомога при розчищенні завалів – усе це формує незвичне для загалу уявлення про буденність.

До війни життя в селищі було спокійним, майже ідилічним: чиста вода Каховського водосховища, природа, добросусідство. Нині – висохла водойма, згарища, тріщини на стінах, порожні будинки.

Батьки з дітьми залишаються тут із різних причин. Хтось не має коштів на оренду житла в безпечніших регіонах, хтось не хоче знову починати все з нуля, а дехто сподівається, що все незабаром закінчиться.

У багатодітних родинах рішення про від’їзд – особливо болісне: шукати дах для шести-семи людей у чужому місті... Навіть ті, хто евакуювався раніше, іноді повертаються, бо життя в підвішеному стані для великої сім’ї виявляється ще важчим за життя під обстрілами.

Селище не просто в зоні ризику – воно в епіцентрі психологічної боротьби між страхом і звичкою, між інстинктом самозбереження і вкоріненістю в землю. Евакуація для більшості – не гарантія безпеки, а нова серія втрат: дому, звичних речей, соціальних зв’язків. Та й куди їхати, коли оренда житла в тилу давно стала розкішшю?

Тим часом деякі з місцевих підлітків прямо чи приховано кажуть про бажання врятуватися з Малокатеринівки:

"Я казав мамі, що треба виїздити, вона відповіла, якщо зовсім стане погано, то поїдемо";

"У Запоріжжі тихіше було: тут щодня дрони літають. Страшно. Ані погуляти, ані в парк сходити".

Звісно, з посиленням обстрілів посилюється й відтік жителів з селища. За понад три роки війни кількість дітей тут зменшилася в половину. Утім, 200 неповнолітніх, які досі залишаться у 15 кілометрах від фронту, – дуже страшна буденність.