В Україні та деяких інших сусідніх державах знову активізувалося обговорення можливостей створення територіально-політичного об’єднання держав Балто-Чорноморського міжмор’я.

Ця ідея постала ще в часи Першої світової війни і в контексті докорінної трансформації політичної карти Центрально-Східної Європи. Але з самого початку в таке утворення вкладали різний зміст. Скажімо, деякі західні політики розглядали створення поясу незалежних країн цього регіону лише у формі особливої буферної смуги, яка відокремлювала б європейський Захід від Росії.

А польські політики воліли б бачити таке утворення як нововідроджену «Річ Посполиту» з домінуючими в ній позиціями Польщі.

Найбільш виважений варіант Балто-Чорноморського об’єднання держав запропонував український географ С. Рудницький, трактуючи його як спілку рівноправних національних держав, яка мала б стати окремим полюсом сили, противагою російській експансії та рівновагою щодо великих держав Західної Європи. І у випадку перемоги національних революцій та створення національних держав така ідея була цілком реальною. Але, на жаль, розвиток подій пішов в іншому напрямі.

Розпад СРСР та крах комуністичного блоку на початку 90-их років ХХ ст. знову створили певні передумови для тіснішої політичної та економічної співпраці держав міжмор’я. Але геополітична реальність диктувала інші тренди: посткомуністичні та балтійські держави регіону однозначно визначились щодо безпосереднього зближення зі Західною Європою, а пострадянські – різною мірою залишилися в силовому полі Росії (найбільшою мірою – Білорусь). Україна певний час намагалася проводити так звану політику багатовекторності, що вкрай негативно сприймала як Росія, так і Захід, прагнучи усіляко посилити свої впливи.

Але чи перспективною є така співпраця на сьогодні? В міжнародно-політичних колах нібито є деяке розуміння її доцільності (відбуваються відповідні саміти, конференції, кулуарні обговорення тощо). Але не можна не бачити величезних перешкод: посткомуністичні держави є членами ЄС і під достатньо надійним захистом НАТО, а Білорусь настільки залежна від Росії, що є реальна небезпека її насильної інкорпорації.

Україна також проголосила курс на входження до складу ЄС та НАТО. І треба реально визнати, що у питаннях міжнародної безпеки та в умовах російської загрози альтернативи інтеграції до складу НАТО немає. Тобто у найближчій перспективі ідея Балто-Чорноморського регіону як важливого полюсу геополітичної сили не має реального геополітичного сенсу.

Водночас не можна не брати до уваги й динамізм геополітичних відносин, зокрема, того факту, що ми живемо в часи геополітичного збурення, коли відчутним стає відхід міжнародно-правових й міжнародно-економічних засад. Знову важливими стають питання економічного націоналізму. Зростання політичної та економічної нестабільності може порушити як політичну цілісність Росії, так і Європейського Союзу. І тоді актуалізуються більш сприятливі передумови політичного і економічного зближення держав міжмор’я (спільні транспортно-комунікаційні та інші економічні інтереси, необхідність подолання геополітичної другорядності, активізації геокультурного значення на фоні кризи західноєвропейської культури, можливого послаблення Росії чи держав, що виникнуть на її місці). Тобто, реальною може стати ситуація, коли саме в Балто-Чорноморській політичній співпраці держави регіону, у тому числі й Україна, будуть бачити пріоритетні можливості реалізації своїх геополітичних інтересів (в галузі безпеки, економічній і культурно-інформаційній сферах) та зміцнення позицій. Треба розуміти, що варіант такої співпраці є резервним і доповнюючим, бо у найближчій перспективі основним гарантом безпеки для держав цього регіону буде НАТО.

Але й резервні варіанти також важливі і потрібні. Тому вже зараз треба шукати варіанти порозуміння всіх сусідніх держав Балто-Чорноморського міжмор’я. Між ними зараз є певні суперечності, з огляду, зокрема, на міні гегемоністські амбіції Польщі, деструктивні впливи Росії в інших державах, але ці суперечності не є нездоланними, і над їхнім вирішенням треба працювати. А в процесі такої співпраці важливо витягувати Білорусь з небезпечного силового поля Росії.

Мирослав Дністрянський, доктор географічних наук, професор кафедри географії України Львівського університету ім. І. Франка