Про це на своїй сторінці у Фейсбуці пише журналіст Михайло Маслій.

Нев’янучий твір звучав і звучить з різних сцен і ефірів світу, хоч, здебільшого, як нині прийнято, без згадки про автора тексту. Композиторові Василеві Михайлюку пощастило більше, його згадують частіше, хоча і йому дістається також, оскільки кому лишень не приписують авторство вічної пісні…
У передостанні дні свого життя, прикутий до ліжка тяжкою хворобою, Микола Юрійчук знайшов у собі сили і знищив майже всі рукописи — більше 100 віршів, які ніколи не друкувалися. 30 листопада 1997 року зупинилось серце обдарованого буковинського поета, патріота України, який був закоханий у свій рідний край. А 2 травня 2003 року не стало Юрійчукового побратима Василя Михайлюка.

Відтоді вони, поет і композитор, як і за життя, поруч — на міському цвинтарі у рідних Вашківцях...

Мальовничі Вашківці розкинулися на правому березі річки Черемош та його притоці Глибочок, за 32 кілометри від районної Вижниці і за 37 — до Чернівців.
”Лиш перейдеш Черемош, природа вже сама співає. Вона надихає і надихала всіх: Степана Сабадаша, Левка Дутковського, ”Смерічку”, Володю Івасюка, Софію Ротару, Лілію Сандулесу, Назарія Яремчука”, — казав знаменитий вашківчанин Василь Михайлюк.

Велич природи у величі Творця! Ось ця буковинська краса надихнула Миколу Юрійчука влітку 1964 року написати вірш. Мав він довгу назву за першим рядком ”Всюди буйно квітне черемшина”. Перше, що подумалося: ”Треба занести Василеві”. Михайлюк тоді працював керівником духового оркестру і хору Вашківецького міського Будинку культури і пописував свої мелодії.

Їх обох не випадково єднала доля, приятелювали і розуміли один одного з півслова. Обидва мали болячки, обидва були інвалідами (Михайлюк, до слова, переніс чотири інфаркти та інсульт). Справжня творчість — величезні муки. І найкраще та найдорожче народжується з болю. Якщо тебе не запекло, не заболіло — ти не відбувся як істинний митець.

Але їх єднала пісня. І така народилася!

Хоч вірш рік пролежав у шухляді місцевого композитора, настав і його зоряний час. У травні 1965–го Василь Пилипович пішов до Черемоша, щоб нарізати луговиння (хотів облупити його і зробити каблучки для квітів, які росли біля хати). Коли підійшов, побачив буйне цвітіння черемшини, і, як на замовлення, в нього вирвалася музика для початку: ”Всюди буйно квітне черемшина, мов до шлюбу вбралася калина...” Вже нічого не різав, а — скільки мав духу — побіг додому. Сів за піаніно і відразу дописав до кінця. Швидесенько все, щойно народжене, занотував на папері.

”Ми з мамою стояли під дверима і слухали, як народжується пісня, — пригадує донька композитора Лідія Василівна. — Тато потім казав, що йому здалося, ніби то не черемшина, а наша мама у весільному вбранні йде назустріч”.

Першими слухачами були рідні композитора. А невдовзі прибіг й Микола Юрійчук. І співали в дуеті „Черемшину” (так назвали нову пісню) з десяток разів поспіль її співавтори. Тішилися і пишалися один одним, немов діти.

Наступного дня на репетиції хору Вашковецького міського Будинку культури відбулося прем’єрне виконання. Просто і від душі, скромно і щиро співала ”Черемшину” солістка хору Ніна Нечипоренко, яка працювала залізничним касиром у Сторожинці Чернівецької області. А потім їй крила дав буковинський самородок Дмитро Гнатюк. І полетіла пісня з його голосу в усі світи, де живуть українці. Полетіла так високо, щоб ніколи більше не приземлятися чи канути в небуття. Твір став улюбленим всім нашим народом.

Сам Дмитро Михайлович визнавав: ”Це пісня моєї душі. Я її завжди співав з таким задоволенням, з такою любов’ю...”

Полюбив ”Черемшину” славнозвісний Іван Семенович Козловський. Коли в парі з Василем Михайлюком на сцені Колонного залу в Москві виводив „Знов зозулі голос чути в лісі, Ластівки гніздечко звили в стрісі..,» аж просльозився з радості і гордості за українських земляків.

А як витягував ”А вівчар жене отару плаєм, Тьохнув пісню соловей за гаєм...” киргизький письменник Чингіз Айтматов! Співав він у дуеті з автором музики спочатку у Вашківцях, а потім — у прикарпатському селі Русові Івано–Франківської області, куди обидва у складі мистецьких делегацій були запрошені на відкриття пам’ятника геніальному українському письменникові–новелісту Василю Стефанику.

Найпроникливіше ”Черемшина” звучала у родовій оселі композитора у Вашківцях, де завжди найголовнішим гостем був Микола Юрійчук. Їхній шлягер неодноразово підспівував своїм проймаючим голосом автор іншого національного хіта ”Рідна мати моя, ти ночей не доспала...” композитор Платон Майборода. А скільки разів виконували її з Олесем Гончаром, який любив співати на повний голос. Не раз чула привітна Михайлюкова оселя і спів у дуеті з Дмитром Гнатюком і Анатолієм Солов’яненком. Справжні лицарі української пісні, вони ніколи не відмовлялися виступити з концертами перед вашківчанами, адже там мешкали обидва автори ”Черемшини”, яка мала неймовірний успіх. Достатньо було на концертах оголосити: ”Василь Михайлюк, Микола Юрійчук. ”Черемшина”, як зали вибухали шквалами оплесків…

Юрійчука і Михайлюка не випадково з’єднала доля, приятелювали і розуміли один одного з півслова. Обидва мали болячки, обидва були інвалідами… ”Кожна нація гордиться корінням свого походження, так і я горджуся, що українець, поважаючи всі нації і народності, що населяють нашу планету Земля, — писав про себе Микола Якович. — Тому вважаю: хто народився на цей світ, повинен насамперед поважати інших, не ставлячи зверху своє іродове ”я”. Дід мого діда був утікачем–козаком, який утік із Запорізької Січі. Сюди, на Прикарпаття, із розгромом Січі імператрицею Катериною, прибилася не одна сотня отієї братії. Так ось, через це мені й довелося народитися на Буковині, першого вересня 1937 року. Отже, в моїй крові якщо і не на повну силу, та все ж гуртують грім і клекіт Хортицьких порогів сивого Дніпра”.

Юрійчуки хоч жили бідно, проте дружно. Господь подарував Якові Юрійовичу та Іхтимі Іллівні четверо синочків: Юрка, Іванка, Миколку та наймолодшого Славка. Біда прийшла у хату з початком Другої світової війни, батька сімейства забрали на фронт, де він і загинув. Довелося матусі самій гарувати зранку до пізньої ночі в колгоспі, щоб прогодувати гамірну дітлашню.

Братики росли працьовиті, допомагали рідній неньці чим могли. Старшенькі опікувалися й допомагали меншеньким. А коли пішли до школи, то й за уроками наглядали, та й вчилися разом. Ніхто тоді й гадки не мав, що серед них росте майбутній поет–пісняр, який прославить не лише Юрійчуків, а й Україну та українське слово в рідній пісні, яку співатимуть доти, доки на землі житиме бодай один наш земляк.

”Писати вірші почав у третьому чи четвертому класі, в повоєнні роки, і з того письменництва в моїх архівах нічого не збереглося, — визнавав майбутній поет. — Уже пізніше, працюючи в Донбасі, друкувався в місцевій періодиці. Більш зрілою вважаю свою творчість в період між 1962–1966 роками. Тоді й були написані твори, що принесли мені та й моєму краєві хвалені відгуки: ”То ще, значить, є порох в наших порохівницях”.

У 1947–1954 роках Миколка навчався у Вашківцях. А після закінчення школи поїхав до Львова, на дворічні курси майстрів–будівельників. У 1956–1957–их зводив Чернівецьку комсомольську шахту на Донбасі (й така була комсомольська новобудова), де отримав виробничу травму. І хоч відразу призвали на військову службу, через слабке здоров’я довелося невдовзі демобілізуватися.

Він умів усе, кожна робота була йому під силу. Тільки от сил тих не було аж стільки. У 1958–1964 роках довелося знову важко працювати. Того разу в Казахстані, на Джезказганських копальнях. Додому повернувся інвалідом другої групи. Микола потрапив під завал у шахті. Як інвалід довший час мав клопіт з призначенням пенсії, бо не хотіли визнавати гірничу травму.

Хоч кілька разів виїжджав на сезонні роботи до Архангельської області, працюючи будівельником, проте нові болячки змусили осісти у Вашківцях і працювати в домашньому господарстві.