25 вересня направду (і він саме в цей день святкує та дякує Богові за кожний прожитий рік), а не 15 жовтня (так записано в паспорті з радянських часів) Іван Гаврилюк зустрічає своє різдво. Цьогоріч уже 72-ге. Нехай буде воно для нього і здоровим, і щасливим!!!

Про це на своїй сторінці у ФБ пише Михайло Маслій.

Іван Гаврилюк: «Коли ти говориш своєю рідною мовою у столиці України, на своїй землі, своїй Батьківщині, ти стаєш ворогом!? І від цього мені робили постійні зауваження: «А ви што нє умєєте разґаварівать нармальном язикє?» Мав розмови з політв’язнями, які просиділи 20–30 років. Вони казали: «Іване, до концтабору звикаєш». До цього морального концтабору звикнути не можу. Існує багато вічних істин у житті, і люди високої освіти, вродженої культури їх добре знають. І, здавалося, мали б за цими правилами жити й інших научати. Це заповіді Божі!»

Він – культова постать вітчизняного кіно, а нині ще й громадський діяч, Богом нагороджений талантом не тільки митця, а й нестримним бажанням осягнути висоту високого свідомого українця. Багато досягнутих творчих і людських результатів увінчують його успіх. Вони надають гордості за нього не лише його друзям і рідним, а й молодій незалежній державі. Аж не віриться, що після піввікового насиченого творчого життя у столиці Господь приведе його знову у рідні пенати. У Києві, на жаль, усі його вірні друзі — Іван Миколайчук, Броніслав Брондуков, Кость Степанков, Леонід Биков, Сергій Параджанов, Леонід Осика та інші — спочивають у Вічності, залишилися лише вдови, «нема з ким поговорити і з ким помовчати про наболіле…» Звісно, йому є що сказати і про що сказати рідним українцям.

«Так сталося, що перебрався до Львова. Від долі не втечеш, не заховаєшся. У місті Лева вкотре відчув, що тут зовсім інша країна, аніж у Києві, — зізнається Іван. — Як не дивно, в Україні — це інша країна! Якби це жорстоко не прозвучало, — Київ нині — не українське місто!!! З 1966 року, коли вперше переступив поріг привітної та дорогої мені оселі Івана Миколайчука, й досі столиця нічим не змінилася. В культурологічному питанні, мовному, адже мова — найголовніше для будь–якої нації, для будь–якої країни. На жаль, цього не усвідомлює ніхто, окрім розумних людей, а їх від сили два–три відсотки зі ста. У Києві нема і не було ніколи запаху правдивого Різдва, Великодня, народних традицій, духовних… Київ завжди розмовляв агресивною російською.

Те, що сталося з Кримом і Донбасом, планувалося давним–давно. Треба було змішати росіян з українцями, адже хохол змириться, а у розмові з москалем завжди перейде на російську. Ми самі у всьому винні. Мрія росіян — вивести гібридну націю: без роду, без племені, без мови і культури. Без відчуття Батьківщини, без відчуття, що у тебе є Мама і Тато. Ось у цьому корінь зла. Корінь зла — це комуністи, більшовики, Ленін і Сталін! Доки не буде засуджений комунізм на рівні Нюрнберзького процесу, ніколи нічого в цій країні не буде. Адольф Гітлер — маленький хлопчик у порівнянні з тим, що робили комуністи зі своїми окупованими народами. Усі видатні люди в Україні були знищені.

Завжди старався глибоко вивчити історію України. Тому зробив для себе страшний, але правдивий висновок: і княжа доба, і козаччина, і нинішня доба характеризується одним словом — «зрада»! 1989 року мені пощастило потрапити на прийом до другого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка з тим, що мене боліло. «Кіностудії є у Києві, Одесі, Ялті, допоможіть створити її у Львові, на Заході України», — сказав чоловікові. Я ніколи не був членом партії, завжди кричав проти комуністів де тільки міг, але, на диво, він прихильно до цього поставився. І комуністи виділили величезні гроші на ті часи. Так народилася професійна кіностудія «Галфільм» (слова «Галичина» комуністи не могли дозволити у назві!). І я приїхав на декаду відкриття студії до Львова. Весь мистецький бомонд приїхав на таке величне дійство. А в останню ніч до мене у 212–ий номер готелю «Львів» о 4 годині 20 хвилин ранку постукали у двері хлопці в сірих костюмах. Повели мене в готель «Інтурист» (нині — «Жорж») і три дні тримали на допитах.

Розмови йшли про Івана Миколайчука, Сергія Параджанова… А потім раптово відпустили. Купили мені квиток СВ і відправили до Києва. Я не зрозумів що сталося. Лише через місяць мені сказали, що Євген Кирилович Марчук (він тоді займав високий чин в українському КДБ) сказав єдину фразу: «Відпустіть цього хорошого хлопця». Ми тоді не зналися, але я йому завжди буду вдячний, що не дав зіпсувати мою долю, він для мене святий чоловік. Хто знає, що би зробили: чи закатрупили, як Володю Івасюка, Ігоря Білозіра чи посадили б. Як виявилося, на мене написали «любі друзі», кілька зі Львова, декілька — з Києва. Не хочу називати прізвищ, адже ростуть їхні діти та онуки. І вони добре знають, що я це знаю. І я читав цю «ксіву», де наголошувалося, що я антикомуніст, що я ворожий для влади несвідомий елемент і мене треба локалізувати. І справді так було, я казав, що комуністи набагато гірші від фашистів. Ось яскравий приклад української зради.

Коли немає моралі, ідеології держави, влада не боїться гріха, не буде й країни! Не буде України!!! З цього все й починається. Щось робімо, доки ще не пізно. Доки нас не розірвали на шматки. І це накипає. А колись і закипить!".