50 років тому вижницька «Смерічка» Левка Дутковського і львівська «Арніка» Володимира Васильєва тріумфально перемогли у відбірковому популярному телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти!» Поважним і почесним гостем чернівецької програми був талановитий буковинський красень — 22- літній Володимир Івасюк. На жаль, трансляція відбувалася в прямому ефірі, запис не зберігся…

Про це на своїй сторінці у ФБ пише журналіст Михайло Маслій. 

Левко Дутковський: «На телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти!» «Смерічка» перемогла з моєю піснею «Горянка» (солісти Василь Зінкевич і Назарій Яремчук)».

Назарій Яремчук: «Не минув рік після виступу на «Пісні–71», як «Смерічка» на крилах «Водограю» і «Горянки» Левка Дутковського стала лауреатом Всесоюзного телеконкурсу «Алло, ми шукаємо таланти!». Йому передувала, до речі, не менш хвилююча для нас подія — півфінал у Чернівцях. Він відбувався у Мармуровій залі університету. З мікрофоном у руках до Володі підійшов ведучий програми Саша Масляков. Композитор від хвилювання почав було червоніти, але швидко взяв себе в руки: — Вчуся в медінституті. Пишу пісні. Мій улюблений ансамбль — «Смерічка»…»

(З есе Назарія Яремчука про Володимира Івасюка. З фондів Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка).

Олександр Масляков: «1972–ий рік. Боже, який то був незабутній період! По–перше, і я, і ансамбль ”Смерічка” Левка Дутковського, і Володя Івасюк, і львівська ”Арніка” були значно молодшими. У Чернівецькому держуніверситеті знімав передачу, яку дуже любив, — ”Алло, ми шукаємо таланти!” Не могли ми тоді обійтися без Василя Зінкевича і Назарія Яремчука. Та й не тільки їх.

Достеменно пам’ятаю все і всіх: колоритний фольклор, пісні, костюми (виготовлені буковинським самородком, першим кутюр’є української естради Аллою Дутковською, просто вражали зір і ще більше додавали святковості), танці, оптимізм. ”Смерічка” початку 1970–их років була найпопулярнішим ансамблем у Радянському Союзі, а Володя Івасюк — улюбленим композитором молоді. Мені приємно, що кілька представників талановитої української молоді вийшли з передачі “Алло, ми шукаємо таланти!” Окремо слід сказати про Володю Івасюка. Ми не дуже багато з ним спілкувалися, хоч наші шляхи перетиналися. Він був надзвичайно музичною, світлою людиною. З ним було легко у спілкуванні. Як і з керівником ”Смерічки” Левком Дутковським, велике доземне йому вітання. Він мав щастя бути першим. Левко використав цей шанс на всі сто відсотків. Ціную його як людину далекоглядну і надзвичайно енергійну і талановиту.

Чернівці запам’яталися тим, що аж на 10 хвилин було зміщено основну партійну програму ”Врємя”!

Взагалі–то подібне було немислимим у ті часи. Ми вийшли у прямий ефір на Москву, нам дали можливість попрацювати до завершення передачі. Якби це був якийсь партійний захід, скажімо, репортаж з чергового з’їзду КПРС, то ще можна було б якось зрозуміти. А тут музична передача.

Насправді трапилося так, що Василь Зінкевич з Назарієм Яремчуком, тоді ще разом зі ”Смерічкою”, виступали останніми — співали відому пісню “Горянка” свого керівника та учителя Левка Дутковського.

На щастя, у Москві за пультом сиділи грамотні люди, для яких було б гріхом обрізати ефір. Це, може, чи не єдиний подібний випадок на Центральному телебаченні тих часів. Так що було й таке».

Віктор Морозов: «У Чернівцях проходив зональний конкурс. ”Арніки” ще не було — ми були ансамблем Львівського аптекоуправління, основу якого становили ті, хто до того був у самодіяльному колективі ”Quo Vadis”.

А в аптекоуправлінні була ”Еврика”, якою керував Юрій Варум. Ось там виділявся Володимир

Васильєв, мати якого працювала саме в аптекоуправлінні. Він нам запропонував перейти на місце ”Еврики”. Коли їхали в Чернівці представляти Львів, дорогою в автобусі думали про нову назву. І несподівано для всіх представник аптекоуправління Володимир Іванович Зіниха запропонував усім знану назву. Дуже гарне було його пояснення. Перш за все починається на “а”, як і аптека.

Виявилося, що ця лікарська гірська квітка має гарні властивості. Цінується тим, що жінки її вживають як протизаплідний засіб. А чоловіки — для підвищення потенції. Друга назва арніки — кріпкостій. Від почутого усім відразу піднявся настрій, і ми схвально затвердили нову життєво необхідну назву. У Чернівцях ми уже виступали як “Арніка”. На цій веселій хвилі ми разом зі “Смерічкою” Левка Дутковського здобули перемогу. Виконували ”Чорну ріллю ізорану”. Потім ми її співали і у Москві.

Коли поверталися переможно звідтіля, то у Львові нам ”пришили” націоналізм. До того ж у мене знайшли рукописний альманах ”Скриня”, в якому був, серед нормальних віршів, і мій. Але ми ще протрималися до 1975 року».

Володимир Васильєв: «Перше знайомство з Назарієм і «Смерічкою» було телевізійним. А побачилися знову ж завдяки телевізору, точніше, телефестивалю «Алло, ми шукаємо таланти!» У лютому 1972 року в Чернівцях, у мармуровій залі університету, в якому Назарій стаціонарно навчався на другому курсі географічного факультету. Разом зі «Смерічкою» Левка Дутковського ми отримали найвищі бали журі й право виступу в фіналі. Усі колективи співали переважно естрадні речі, а «Арніка» — більше джаз–рокові. Плюсом були і наші імпровізації. Чомусь у Чернівцях усе злетіло так швидко, що ближче зійтися з Назарієм не встиг. Проте нас зі «Смерічкою» у кінці червня 1972–го Центральне телебачення (основний канал СРСР тих часів) запросило на фінал.

Ніхто того не сподівався, що відразу два українські ансамблі стануть лауреатами. Ми зі «Смерічкою» Левка Дутковського як нагороду отримали право записатися на платівку фірми «Мелодія». А ще разом з ведучим програми популярним Олександром Масляковим виступали перед автомобілебудівниками Тольятті і у Набережних Челнах на будівництві КАМАЗу, на базах олімпійців під Москвою і в Сухумі. Ось тоді уже, нарешті, мав щастя від спілкування з Назарієм, який був наймолодшим з нас. У тому турне ми здружилися. Хоча йому минуло лише 20, виглядав юнаком, але на сцені видно було, що він з народу, має міцний стержень, глибоке коріння, що в ньому немає фальші, а є цнотлива чиста поетична душа. Уже тоді було видно, що в нього буде яскраве майбутнє. Мав для цього все: талант від Бога, вчителя від Бога Левка Дутковського. Був надзвичайно привабливим.

Коли повернулися додому, то й у Львові разом давали спільні концерти. Разом зустрічали новорічні свята. «Смерічка» приїжджала до нас, а ми залюбки — до них. Спочатку стрілися в Карпатах, неподалік Сколе. На конях каталися верхи, їздили на санях, ставили величезні свічки на снігу. Прикрашали ялинку. Як тут не згадати першоваріант пісні «Я — твоє крило» Володі Івасюка з віршем Романа Кудлика, яку співав Назарій. Так вірш і розпочинався з цього: «Свічки на снігу, свічки на снігу, веселі свічки новорічного свята…» Далі в тексті було ще «свічки на вінках». Йшов 1972 рік, несправедливий і суворий радянський час проти свічок: цензура цього би просто не пропустила. Тому Володя запропонував замінити слово «свічки» на «зірки».

Ми були в Левка і Назарія у Вижниці, на Новий рік. Там у горах старший з братів Назарія Богдан організував для нас мисливський будинок для свята. Було весело всім, особливо нашим гостям, адже з нами були режисерка передачі «Алло, ми шукаємо таланти!» Лариса Маслюк (на жаль, уже покійна) і оператор Геннадій Зубанов. Вони прилетіли на один день. А сніг почав падати і падати. Ми далі веселилися, а коли зібралися їхати до Львова на летовище, в моїй «копійці» пропали ключі. Врятував Василь Стріхович, який знайшов якогось електрика, той завів авто, з’єднавши необхідні дротики. І за три години в ожеледицю я домчав до літака. Гостей не мав права підвести, адже вранці їх чекав прямий ефір».

Олег Давидов: «У кінці 1971 року в Тернопіль з музичної редакції Центрального телебачення для відбору кращих колективів на зональний огляд телеконкурсу «Алло, ми шукаємо таланти!» приїхала ціла бригада. Нею керував музичний редактор головної редакції передач для молоді Геннадій Гаспарян, разом з ним був популярний ведучий Олександр Масляков. Відбір проводили в нашому драмтеатрі, тоді він ще був музично–драматичним. «Експрес» визнали найкращим і разом з вижницькою «Смерічкою» Левка Дутковського та львівською «Арнікою» Володі Васильєва 26 лютого 1972 року з мармурової зали Чернівецького університету в прямій трансляції на весь Радянський Союз тернопільський ансамбль «залізничників» бачила вся країна. Співала в нас Алла Юханова, десятикласниця з Бережан (вона виконувала пісню Левка Дутковського і Анатолія Фартушняка «У Карпатах ходить осінь», дівчину нам рекомендувало обласне управління культури), а так в основі групи були Олександр Назаров (бас–гітара, навчався якраз в педінституті), Микола Цвєтков (трубач), Валєра Скрипниченко (клавішник), Олег Русов (гітара), Орест Зазуляк (саксофон, художній керівник, єдиний в штаті Будинку культури залізничників), Віктор Соколов (саксофон, студент медінституту), а я навчався у фінансово–економічному. З того незабутнього вечора в мене збереглася фотографія, де стою біля монітора, а Масляков якраз розмовляє з Володею Івасюком. Співали «Пісню про Тернопіль» (вірш Романа Піня, музика Ореста Зазуляка), а другу москвичі змусили нас співати російською — «Лучше нєту таво цвєту». Ми ж підготували джаз–рокову композицію в стилі американської групи «Чікаго», слова народні приєднали, але Гаспарян розвів руками: «Якщо ви це заспіваєте, то нашу програму закриють!» Хоч і йому все сподобалося.

Після Чернівців москвичі організували концертний тур багатьма містами, тож у рідному Тернополі, у березні 1972 року в Клубі залізничників співали юні Василь Зінкевич і Назарій Яремчук разом зі «Смерічкою» Левка Дутковського, такий же молодий Віктор Морозов, Орест Дутко, Володимир Кіт — були вони тоді в «Арніці» Львівського аптекоуправління. І наш «Експрес»! Вів концерти (два чи навіть три дні поспіль) Олександр Масляков.