• Головна
  • Новини
  • Відкритий лист до академіка, співавтора Конституції України Ігоря Юхновського

Олександр Ярема

Народний архітектор України, експерт з питань містобудування.

Доцент Львівської національної академії митстецтв, член Національної спілки архітекторів України та Національної спілки журналстів України. Народився у 1948 р. в с.Полоничі Буського р-ну Львівської області. .


16.11.2020, 12:49

Відкритий лист до академіка, співавтора Конституції України Ігоря Юхновського

Популізм – це обіцянки, що їх хоче почути народ, але виконання яких неможливе або шкодить реальним інтересам суспільства. Популісти – індикатори настроїв непочутої частини соціуму. Вони виступають як засіб суспільства говорити з елітою, яка не здатна адекватно реагувати на проблеми. Людей цікавить не правда, а те, чи їхні проблеми стоять на порядку денному. Популізм у світі набирає сили і це є небезпечно.  Кажуть, що популізм не менш небезпечний, ніж «коронавірус».

«Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки». Ліна Костенко                                                                      

Побороти популіста можна тільки одним способом – критичним мисленням. На будь-яку обіцянку популіста потрібно завжди ставити питання «Як?».  Популісти, звісно, несуть загрозу для соціуму. Але сама їх поява – це заклик суспільства до змін. Але не треба забувати про реальні цілі популіста, а це – прийти до влади і особисто збагатитися.                                                                                                                             

Багато пророчих висловлювань було напередодні виборів від тверезо налаштованих українців, які ствердно говорили, що коли не будуть продовжені реформи, започатковані попередньою владою, то не оминуть нас кризові явища. Так і сталося. Нова влада виявилася старішою за стару. До таких глобальних викликів, які маємо на цей час, світ завжди має бути готовим. Ми виявилися не готові, але історично так складалося, що ми завжди були ніби готові до них, але  ніколи не могли досягти успішного завершення.  

Не задумуємося ми над тим, що собою є рейдерство на сучасному етапі.  А рейдерство в Україні, а особливо у Львові та у західних областях України – це вищий пілотаж, квітесенція юридичної практики. При цьому це рейдерство поділяється на три категорії: біле, державне і кримінальне. Те, що відноситься до визнання інституту «Укрзахідпроектреставрація» банкрутом, відноситься до категорії «білого рейдерства». Це те, до чого вдаються  чиновники контролюючих відомств та місцевого самоврядування. Як не прикро, але першою передумовою рейдерства у нас у Львові стала втрата державними органами своєї керованості, а потім уже – деморалізація правоохоронців та заснування так званих реєстрів. Адже реєстри мали б забезпечувати контроль над оформленням і переходом права власності, а насправді вони ж забирають з рук власника головний спосіб - довести свою правоту документа, що саме мав би підтвердити право власності. Тепер має значення тільки інформація в реєстрі.

На жаль, наше суспільство не вважає рейдерство якоюсь проблемою. Бо як же забрати у представників «злочинної влади» крадене майно? Відповідь одна: так само вкрасти, адже більшість прокурорів не здатні довести справу до суду. Станом на сьогодні можемо з прикрістю констатувати: маємо розграбовані  історичні пам’ятки, заповідні території, земельні ресурси, надра, ліси, ріки і озера, а найприкріше  – губимо людський професійний ресурс.

Сенс людського життя – довести свою професіональну досконалість у будівництві власної держави. Не замислюємося на тим, а що таке освіта і досконалість. Чи ми хочемо мати лише диплом, а не професійну гідність? Чи можемо конкурувати з освітянином, який здобув знання в Оксфорді чи Кембриджі? А освітянську славу ми мали ще й яку, коли наша освіта йшла у світ з Києво-Могилянської академії, чи з Острозької.  Радянська освіта нам зруйнувала цивілізовані освітянські засади, яких так не вистарчає на цей час. Брак людей з гуманітарною освітою не дозволяє нам робити глибокі аналітичні оцінки з нашого історичного минулого. То прагнемо стати членами Євросоюзу, щоб за наші проблеми думав Брюссель, то увійти в НАТО, аби нас хтось захищав. І це наші прагнення?

Лякають нас масовим винищенням  від новітнього вірусу. Наганяти паніку – це безглуздя. Але інколи задумуєшся над цим і вагаюся уявити, а якщо у важкі післявоєнні роки людство піддалось би тим панічним настроям, пов’язаних з епідемією тифу, холери, іспанки, сибірської язви, туберкульозу, гепатиту, кору та інших вірусних захворювань і стратило б своє існування, то, напевно, б не дійшли  ми до переживань сьогоднішнього дня. Але населення якось давало собі раду. А тепер при новітній цивілізації, здавалось би і проблем не мало б бути. Але як бачите є. І ці проблеми знову ж лягають на людський мозок. В одних мозок працює на оздоровлення людства, а інший – на його знищення.  Думаю, що видужають, очевидно, ті, у кого  є в наявності імунітет людський, професійний і  політичний. У даній ситуації Україна уже більше не може бути лише суб’єктом, як це було за період останніх століть.

Світ сходить з глузду. Населення планети втрачає віру. Як ніколи нам треба оберігати свої історично усталені цінності. Захід не може допомогти Україні у трансформації, бо має власні проблеми, але кінцево Україна сама повинна реформуватися. Перед нами стоїть великий виклик, тим більше в умовах агресії сильного сусіда, епідеміологічної ситуації  та економічного колапсу. У даній драматичній ситуації українці мають бути не тільки чесними, але і професіоналами. Бо якщо не буде ні того, ні іншого – то буде велика біда.                                                                                                                                       

І так... Для обсервації підозрілих на зараження «Covid -19” в Україні підготовлено вже понад 60 закладів. Але це тільки для обсервації! Добре, що до цієї теми було привернуто і увагу нашої архітектурної громадськості. Але все ж таки тут би мали своє слово сказати професійні науковці, які, аналізуючи світові аналоги, мали б виробити єдину стратегічну лінію оборони від бактеріологічного нападу. Події 30 березня 2020р. на кордонному переході «Краківець» сколихнули світ. Це вже не Санжари! Це те, що потребує глибокого переосмислення і вироблення відповідних висновків: хто ми є і  що може чекати нас у подальшому. Тут вже варто було б подумати як ізолювати таких ініціаторів заробляння коштів на людській біді. От і підкралася біда і до нас.  

А лікарні все ж таки мають бути стаціонарними, з відповідними інфекційними секторами або повністю самостійними. І для цього є всі підстави. Кожен районний центр нашої області має свою лікарню, лише у Буську, Камянці-Бузькій, Сколе, Дрогобичі, Сокалі, Червонограді та ін - майже на 250 ліжок кожна. Ці лікарні мають у своєму складі сектори корпусів для інфекційних хворих. Але ж можна розділити ці лікарні по категоріях, які можуть обслуговувати хворих з побутовими захворюваннями, а іншим надати функцію необхідну для режиму «екстрім». Лікарні мають мати у своєму складі спеціалізований медперсонал. Бо де ж ми будемо набирати таку необхідну (значиму) кількість медперсоналу. Адже медперсонал необхідно забезпечити всім необхідним для ведення лікувального чи профілактичного процесу. На передніх загрозливих місцях знаходяться саме медичні незахищені працівники, без спеціалізованого захисного одягу, медичного устаткування, дезинфікаторів та належної зарплати.

В Україні назріває драматична ситуація з медперсоналом: масово звільняються лікарі і медсестри та обслуговуючий персонал. Чомусь не чути ініціатив сестер милосердя і  церков, а там є великий потенціал для епідеміологічного захисту. 

Знову ж,  у черговий раз, Верховна рада не затвердила внесених змін у бюджет країни. В Україні з бюджетом є катастрофічні проблеми. Який міжнародний донор може підтримати наших медиків та підприємства, які би мали обслуговувати медицину. Весь час задумуюся над тим як можна було б допомогти медицині вибратися з цієї екстремальної ситуації. А в минулому майже кожний районний центр та великі міста області, а особливо Львів, були забезпечені лікувальними закладами, на які ми вибивали кошти і під пильним наглядом будували. А що маємо за попередні три каденції діючого мера? А ніщо. Те ж саме стосується і об’єктів інфраструктури. Ігоре Рафаїловичу, згадайте як будувався висотний будинок на вул. Моршинській зі знесенням дитячого садку (добре, що не знесли ще і дитячої поліклініки). Ганьба! 

31 березня Верховна рада прийняла Закон про відкриття ринку землі, який з 1 липня 2021 року вступить в дію. Цей закон стане захистом для українського селянина. Але настає перед нами велика відповідальність саме за те, а як буде проводитися інвентаризація, облік та земельний кадастр земельних ресурсів. До цього часу ми бачили, як владні структури цими процесами керували. І пікети, які останнім часом виставлялися громадами біля облдержадміністрації, це підтверджують. Нам, розробникам стратегічної містобудівної документації, треба насамеперд враховувати першочергові вимоги сьогодення і не робити «халтури», а давати ОТГ та окремим сільським громадам грамотні і стратегічні  рекомендації для найскорішого  виходу з економічного колапсу. Думаю, що для новообраної влади не буде цікаво мати професійних і грамотних спеціалістів для захисту інтересів малого та середнього бізнесу. Що, і надалі жити по принципу: «керуй і кради»?  Ні, до цього допустити вже не можна!   

Ще один приклад. Львівський інституті «Укрзахідпроектреставрація», як зональний інститут, був заснований визначними науковцями у галузі збереження історико-культурної спадщини на чолі з авторитетним його лідером Іваном Могитичем. Інститут був відомим  не тільки на теренах Західної України, але як в Україні, так і поза її межами. Тут велися спеціалізовані науково-дослідні роботи, ретельно інвентаризувалися охоронні об’єкти, діяли лабораторії з дослідження живопису та цінних елементів фасадів будівель, скульптури та декору. В інституті велась видавнича діяльність. Спільно з відомими українськими і зарубіжними археологами проводились дослідження на теренах Древнього Галича, Львова, Перемишля, Луцька та інших історичних місцях Галицько-Волинського князівства. А скільки храмів та монастирів було піднято з руїн, за що автори реставраційних проектів, розроблених інститутом, були відзначені високими державними нагородами.  Інститут  був взірцем високого професіоналізму і патріотизму. Тут було виховано значну кількість істориків архітектури і мистецтва  У той пострадянський період, чи не єдиний проектний інститут в Україні, випускав свою науково-проектну документацію тільки українською мовою. Всюди відчувався професійний внесок  львівських реставраторів. Прикро стає на душі, що ці історичні стіни, які були відреставровані і пристосовані саме зусиллями керівництва та працівників інституту під власні професійні потреби стали ласою приманкою для новоспечених львівських рейдерів.  

Про збереження історико-архітектурного середовища не буду вже продовжувати опис, бо ця тема має нескінченний процес для дискусій та аналізу  проте хочу висловити власну думку і позицію, а що далі робити, як протидіяти отим нескінченним процесам злодійства. Як відомо, що все робиться у спосіб підкупу чи погроз активним діячам інституту та його прихильникам в спосіб підкорення планам рейдерського захоплення.  У даному випадку все йде за опрацьованим сценарієм: спочатку створення ресторану під вікнами управління охорони історичного середовища, на території Бернардинського дворику, а надалі – доведення до кінцевого банкрутства інституту і, на кінець, очікуваний результат рейдерства.   

Отже, як знаємо, що наші суди, як завжди, вимагають доказів підроблення чи спотворення документів, на що потрібні роки і купа грошей. А державні реєстри та працівники реєстрових палат торгують Конституцією, розглядаючи спори про документи і приналежність майна, а тому звернення до них заплутує ситуацію все більше і більше. Вбачаю єдиний варіант протистояння спланованому рейдерству – створити для цього «юридичний  фронт», тобто перевести справу у юридичну площину. Тоді перемога може настати з часом. Давайте будемо створювати загін самооборони із компетентних людей, а не з популістів , чи тих, що продаються на кожному кроці.

Хотів би продовжити свій коментар словами одного з авторів пам’ятних згадок про видатного вченого, дослідника історії, мистецтва та архітектури Володимира Вуйцика: «Тісто не тільки мури, але й люди, що його населяють і оберігають». Пам’ятаймо  про це.

Насправді ми увійшли в період клептократії, коли всі крадуть, а ті, хто мали б захищати скривджених, тихо сидять і покривають крадіїв. Це стосується останніх подій, пов’язаних зі знесенням магазину «Океан» (трагічно закінчилась, бо передчасно пішов із життя автор цього проекту), прогнозованої забудови на розі вул. Горбачевського - вул. Княгині Ольги, прогнозованої забудови на території Львівської кераміко-скульптурної фабрики,  проектом дворівневого паркінгу коло університету, забудова паркових схилів  біля стадіону «Україна» та парку «Залізні води», забудовою території парку ім.. Климентія Шептицького та спроби забудувати підніжжя цього парку (територію Львівської кераміко-скульптурної фабрики) та ін. Адже це все не передбачалось генеральним планом Львова і передусім мали б знати і робити професійні попередження ще живі автори розробок генерального плану Львова (до речі, члени чинної містобудівної ради формуються суто за узгодженням з міським головою по його принципах).

Останнім часом заговорили про історико-архітектурну хартію Львова. То ж хочу наголосити на тому, що  у формуванні нової хартії для Львова нема потреби. Хартії давно уже сформовані у Львові, ще у 70-х роках минулого століття, і вони нічим не відрізняються  від світових та й  європейських. Вже давно є прийнята хартія і для міст України. Треба лише дотримуватись вимог цих хартій.      

Отже, звертаючи увагу до традицій, все більше переконуємося у тому, на що мають бути зорієнтовані наші владні структури і треба осмислити раз і назавжди: маєш до кінця робити якісний продукт, аби з тебе не сміялися. Працювати треба з професіоналами: художниками, архітекторами, письменниками, музикантами і т.д. Українця треба захищати, аби він отримував послуги національні і українською мовою. Як розказує п. Малкович, що за радянських часів всі абетки починалися з букви «А» і був намальований «арбуз» (гарбуз).  І буква «А» чомусь мала бути ув’язана з «арбузом». Але українська абетка має бути пов’язана з чимось своїм, національним, християнським.

Треба реально дивитися на світ і говорити тільки правду, але інколи треба говорити  не те, що думаєш, а думати, не те, що говориш ( бо в посткомуністичному середовищі напевно так поступати було правильно). Головне, щоб за своє життя не зробити кривди для свого оточення, друзів, народу.

А починати треба зі свого рідного гнізда, населеного пункту, регіону і зі здоровою основою вливатися у державні структури, аби повернути у національну цілісність розграбовані земельні ресурси, надра, історичні пам’ятки, ліси, заповідні території, ріки і озера, а найперше – не розгубити людський професійний ресурс.

Розвиток міста чи населеного пункту – це майбутнє твоєї сім’ї, родини, близьких людей. Так історично склалося, що у нас в Україні були вільні міста і люди жили вільно, до того часу, коли нас прийшли визволяти. Від кого і від чого?..                                                                                                                                       

Бо як бачите у нашому Львові  діється щось таке про що і говорити бридко. На вул. Галицькій, ще за радянських часів,  був гарний дитячий магазин і називався «Лис Микита». Там продавалися книги ілюстровані графічними творами С. Караффи-Корбут. І була там збірочки казок під назвами «Коли ще звірі говорили» чи «Фарбований лис». А поруч було видавництво «Світ», звідки виходила у світ українська казочка, яка була надзвичайно талановито оформлена. Й везли ми ті книжечки, придбані у цій книгарні на схід України, до Києва, до Москви і Петербургу, до Польщі, до Прибалтики. А тепер на місці цього магазину заговорили сучасні «фарбовані лиси» і відкрили у цих приміщеннях магазин-ресторан «Плейбой» з гострими відчуттями. Стали ми після «ЄВРО-2012» відкритим європейським містом, але у цивілізованих країнах такого типу заклади відкриваються не у центральній частині міста, а десь трохи периферійно та  віддалено. О така мораль! О така культура!                                                                                                          

Як львів’янин і як архітектор вкрай стурбований ідеєю спорудження  підземного паркінгу навпроти головного корпусу Львівського Національного університету ( колишнього будинку Галицького сейму).  Хочу нагадати ініціаторам цього задуму, що у 1878 році у Львові відбулося урочисте закладення наріжного каменю під спорудження цієї унікальної будівлі Галицького сейму і треба ж через 140 років прийти до того, щоб закласти ще один «варварський» камінь під спорудження підземного паркінгу,  і ще у період святкування 100 річчя ЗУНР. Чи десь на територіях провідних університетів Європи щось подібне могло б відбуватися? Проаналізуйте території прилеглі до паризької Сорбонни, чи Віденського університету, чи Празького  і т.д. і зробіть відповідний висновок. Всюди існують лише велосипедні паркінги з зеленими газонами та пішохідними алеями і велодоріжками.

Уявіть собі таку жахливу картину: розритий котлован між пам’ятником Іванові Франкові та головним корпусом університету на протязі тривалого періоду, а потім сумнівний благоустрій зі змінами в історичне тло цієї території. Це просто жах! Ще при спорудженні пам’ятника митрополиту Шептицькому було зосереджено особливу увагу на вирішення транспортної проблеми в цьому середовищі (тобто розвантаження від транспорту цієї території), а тут планується таке масове автомобільне «збіговисько». Дуже дивно, що цю ідею подає міська влада.                                                                                                                                     

Транспорт треба максимально забирати з центральної частини міста, а місця під паркінги треба вибирати там, де ще можливо під’їхати до них. Щоб не виникало чергового прикладу «побутового вандалізму» треба невідкладно приступити до  вирішення транспортної схеми міста в умовах, що склалися, тобто ліквідовувати вулиці та захаращувати пішохідні тротуари, або створювати муніципальну поліцію, яка ганебно штрафує гостей міста за «дезінформовано» схемою міських проїздів та парковок.

Не хочеться говорити про «історію з беушними трамваями» чи утилізацією сміття та його «експорту» по всій Україні і приміських засмічених лісах. Всюди залишаються сліди історичних злодіянь і кари за це не уникнути.

Шановний Ігоре Рафаїловичу, ми живемо в епоху глобалізації, а тому, щоб не згубити своє лице, ми зобов’язані передати молодшому поколінню культуру знань та освіти і повинні пам’ятати, що ми відповідаємо за майбутнє. І це досконало розуміють в країнах де Ви побували.

Наступного року будемо відзначати 30-літній ювілей нашої Держави, а ситуація набирає ще більшого зухвальства в т.зв.урбанізації сучасного Львова, так би мовити, «по-львівськи». Говорити, що живемо у стані війни? Так, живемо і переймаємося цим жахіттям, але комусь до цього дуже байдуже. Нема поваги ні до культури, ні до мистецтва чи архітектури.  Хаос, безглуздя і неповага до історії міста – сучасні критерії оцінки діяльності теперішнього керівництва містом. Навіть у радянський тоталітарний період тодішні архітектори намагалися щось для цього міста достойного зробити і залишити пам'ять про свою діяльність. Взяти хоча б для прикладу авторів величезного Сихівського мікрорайону зі всією інфраструктурою, громадського центру Південного мікрорайону з новим універмагом, спорткомплексом, готелем, АТС та іншими громадськими будівлями, мікрорайонів «Сріблястий» та на пр. В. Чорновола, палацу школярів на Погулянці, нові фрагменти дворівневих транспортних вузлів на розі вул..Володимира Великого - вул. Княгині Ольги, на розі вул. Зеленої - вул. Сихівської, в районі Рясне, достойно сформованих промислових зон, реставрації  Львівського оперного театру та інших історичних пам’яток об’ємної та садово-паркової архітектури, ряду громадських будівель, лікувальних закладів, шкіл та дитячих садків та ін. І основне, що викликає повагу до попереднього керівництва міста - це рятування ареалу історичної забудови у центральній частині Львова, а саме реставрація дорожньої мережі вздовж вул. Руської та пл. Ринок зі всією інженерною інфраструктурою та підключенням 45 пам’яток архітектури національного значення до новосформованого і  частково реставрованого каналізаційного колектору.  І це робили істинні львів’яни - патріоти свого міста, а саме виконавчі служби міста під керівництвом колишнього мера Львова Любомира Буняка та його заступника Василя Кравціва. А що робив тоді кандидат на мера Андрій Садовий, то всім має бути відомо: «прив’язував  до будівельних механізмів протестуючих одурених молодих львів’ян, що нібито без археології рятувати унікальний центр міста неможливо». Так було. і це факт!.

Ще на початку ХХ ст. у своїй відомій книзі «Про сірий Львів» писав львівський історик Францішек Яворський: «У важкій боротьбі цін за землю немає місця для сентиментальних почуттів. Є тільки квадратний сажень поверхні і спекулятивна ціна купівлі – шелест банкнот приносить більше задоволення, ніж шум дерев, вкритих весняними шатами, набагато веселіший, ніж смуток спадаючого осіннього листя».

А тепер львів’яни заговорили «про сірий Львів» в іншому розумінні.  Масове розміщення житлових будівель, пофарбованих «на сіро»  і побудованих «де попало», навіть на територіях лікувальних закладів та військових частин, в охоронних зонах пам’яток архітектури, на цінних зелених масивах. І все це свавілля твориться на очах львів’ян, які мовчать «немов німі». А доречно б було зняти черговий сюжет про сучасний Львів не з позицій комерціалізації, а у реальному відображенні культурного та історичного тла.

Звертаємось до Вас, як до представника інтелігенції Львова, з приводу численних порушень та ганебних  фактів, що стосуються знесення будинку торгового закладу на вул. Володимира Великого, так званого магазину «Океан» з унікальним панно відомого львівського художника Володимира Патика. Передусім це стосується  порушень авторського права та професійної етики в архітектурній діяльності. В 1978-79 рр. у Львові на вул. Володимира Великого  (кол. вул. Артема), по індивідуальному проекту, було споруджено спеціалізований магазин «Океан» (авторський колектив у складі архітекторів В. Каменщика і Я. Мастила та художника В. Патика-автора панно), архітектура якого стала окрасою нашого міста. Об’єкт був відзначений нагородами та відзнаками. Десь там, у столичних містах, не могли повірити, що такий об’єкт за радянських часів міг бути збудованим у Львові. Панно відтворене під тиском громадськості, але не реставроване і вже не відтворює тієї ідентичності без ворожої ідеології, яка була задумана авторами ще за старого тоталітарного режиму.

Ще не відійшли від цього акту вандалізму, як стає відомим новий факт – знесення будинку Терлецьких на розі вул. Сахарова – вул. Горбачевського.

Місцеве чиновництво вкотре продовжує знущатися над історією нашого міста. Єдине, що радує, що громадянське суспільство, на кінець, схаменулося від варварських дій за останнє десятиліття. Цікаво чи цей будинок став приватною власністю і «новоспечений замовник», ігноруючи вимогами щодо об’єкту на який поширюється збереження авторського права, при повному сприянні владних структур, починає розробляти новий проект на основі, виданих міським архітектором, містобудівних умов та обмежень? Чи цей будинок не передано на баланс конкретного відомства чи органу влади? Фінансувати його порятунок та реставрацію неможливо через шантажистську позицію міської ради, яка мовчки намагалася спостерігати за руйнування історичного середовища у Львові, а зараз ніби прокинулась аби принести до громадськості своє лицемірне оправдання.

Суспільство мало б справедливо прокоментувати цю ганебну ситуацію у Львові. Якщо воно промовчало, то це зробить його співучасниками цих варварських подій у Львові. Адже спокійно споглядати, як заради власної наживи й прикриття акту службової халатності  ( адже міська влада нічого не старалася робити щоб у Львові запрацювали режими охоронних зон пам’яток архітектури) не дає підстав для поваги до влади міста. Сьогодні у місті чиниться акт нищення української історії та водночас – майбутнього.                                                                             

Ми, обов’язково доб’ємося справедливості і врятуємо наші історичні будівлі. Нехай пройдисвіти зі Львова знають про те, що Львів є українським містом і фальшиво прикриватись вишиванкою чи українським прапором є підло і підступно.

Розуміючи те, що архітектура, як адвокат майбутнього, повинна у першу чергу забезпечувати зв'язок минулого, сьогодення і майбутнього, але у спосіб виважений і професійний.  Те, що твориться у нашому місті, потребує невідкладних змін і впливу на  професійну комунікацію і взаєморозуміння з владою, суспільством і групами інтересів.

Від імені широкого кола професійних діячів культури, архітекторів, мистців та інтелігенції нашого міста, вважаємо за доцільне розглянути дану проблему на розширених засіданнях творчих спілок, громадських організацій  із залученням до обговорення  дружніх нам  європейських об’єднань творчих спілок,  залучивши до розгляду авторитетних та відомих діячів культури, як України, так за її межами, а не кулуарного розгляду на місцевому рівні. Тема надзвичайно гостра і стосується кожної творчої особистості. Без творчості і культури не буде авторитетної України!

  • ,
  • Обговорення

    Завантаження плагіну facebook...

    ТОП

    ФОТО

    Відео

    Шаблі, шпаги, мечі, ножі вилучили працівники Галицької митниці

    Коментар

    Блоги

    Андрій Вихопень

    Тепер ясно, для чого ввели карантин вихідного дня

    Олександр Ярема

    Відкритий лист до академіка, співавтора Конституції України Ігоря Юхновського

    Мирослав Дністрянський

    Ситуація довкола КСУ показала: Зеленський втримає владу, якщо зуміє розгромити проросійські сили

    Підпишіться на WestNews.info у Facebook: