Зважаючи на негативні тенденції етнодемографічного розвитку українського населення в прикордонних районах сусідніх з Україною держав, ядром зарубіжного українства є на сьогодні українська діаспора, тобто етнічні українці та особи українського походження в інших країнах світу, які з різних причин емігрували або були виселені з етнічної батьківщини.

На жаль, еміграція українців зі своєї батьківщини продовжується, що є результатом тривалого погіршення економічної ситуації в державі та має різнобічні негативні наслідки, зумовлюючи, зокрема, величезні соціально-демографічні втрати українського народу.

Суспільно-політична роль українських емігрантів є особливо важливою, адже тривалий час саме українська діаспора в часи недержавності була активним провідником боротьби за політичну самостійність України. Також суттєвою була і є економічна допомога з боку українських емігрантів чи їхніх нащадків своїм рідним, а відтак усьому українському суспільству. Але не менш значущим може бути той факт, що організовані групи українства у перспективі можуть надавати державі Україна більш суттєву підтримку в інформаційній, соціально-економічній, політичній та культурній сферах через впливи на різні середовища країн свого теперішнього проживання.

Разом з тим, треба розуміти, що кризові вияви української етнічності і негативні етнодемографічні процеси спостерігаються і в середовищі діаспори з огляду на об’єктивні процеси асиміляції в умовах потужного інформаційного тиску, але у деяких діаспорних територіальних групах більш помітною є роль консолідуючих верств, що забезпечують збереження традицій організованого національно-культурного життя.

Своєю чергою кризовий стан української етнічності, основними ознаками якого є втрата міжпоколінних культурних зв’язків і відповідно різке уповільнення процесів відтворення української етнічності, є наслідком значної акультурації в інонаціональне середовище, розмивання чи звуження до побутового рівня етнонаціональної ідентичності. Отже, зважаючи на різний ступінь етнонаціональної самосвідомості, в середовищі української діаспори можна виділити такі групи: 1) консолідуючі верстви з високим ступенем усвідомлення своєї української ідентичності; 2) верстви, що усвідомлюють своє українське походження, відчувають духовний зв’язок з історичною батьківщиною, але вже тісно інтегровані (культурно і політично) в суспільство країни проживання; 3) переважно асимільовані групи, які дотримуються деяких українських релігійних та побутових традицій; 4) цілком денаціоналізовані групи, які, однак, ще можуть зберігати пам´ять про своє українське походженн; 5) українські емігранти останньої хвилі, які зберігають українські культурні риси, але орієнтовані насамперед на вирішення своїх нагальних економічних проблем і не інтегровані в українські громадські об’єднання. Співвідношення цих груп у різних країнах та на різних континентах суттєво відрізняється. Тому дослідження демогеографічних параметрів зарубіжного українства мусить поєднуватись із етносоціальним аналізом, тобто вивченням співвідношень в етнічно українському середовищі різних соціальних верств, які впливають не лише на соціальний, але й на демографічний розвиток.

Отже, всіх українців у діаспорі, враховуючи історико-географічні передумови переселення та формування культурного середовища, умовно можна поділити на діаспору в країнах колишнього Радянського Союзу (поширеним є її означення як „східна діаспора”) та діаспору в інших державах (традиційна умовна назва – „західна діаспора”).

В історичному, демографічному й у соціально-політичному аспектах ядром західної української діаспори є українці Північної Америки (США та Канади). З приблизно 3,6 млн українського населення у західній діаспорі на ці країни припадає не менше 60%. Особливо вагома роль у загальноукраїнському національному розвитку і водночас в суспільстві країни проживання належить українцям Канади. Згідно із загальноканадським демографічним обстеженням 1986 року в Канаді проживало понад 961 тис. осіб українського походження, з яких понад 420 тис. народилися в українських сім’ях, а понад 541 тис. в сім’ях, де лише один з батьків українець. Порівняно з даними переписів 1971 та 1981 років, які зафіксували відповідно понад 580 і близько 755 тис. населення Канади українського походження, можна зробити висновок про суттєве зростання кількості осіб українського походження. Канадський перепис 2011 року зафіксував подальше зростання кількості етнічних українців в Канаді (до 1 млн. 251 тис. осіб, ). Позитивна динаміка кількості українського населення пов’язана із поліпшенням методики перепису, а також із додатним сальдо, дещо вищим природним приростом та зростанням української імміграції. Зростала впродовж цього періоду й частка українців щодо всього населення Канади: з 2,7% у 1971 році до близько у 3,9% у 2011 році. Разом з тим, упродовж цього періоду відбувалося зменшення кількості українців, які народилися у моноетнічних сім’ях, що закладає передумови їхньої подальшої суттєвої природної асиміляції.

Попри селянське походження перших хвиль українських іммігрантів до Канади на сьогодні вже близько 80% українського населення проживає у містах. Найбільшою є концентрація абсолютної кількості українців в Едмонтоні (понад 93 тис.), Вінніпегу (близько 99 тис.), Калгарі (близькл 82 тис.), Торонто (близько 65 тис.), Ванкувері (близько 85 тис.). Змінився суттєво й соціальний склад українського населення, більшість якого належить до т. зв. середнього класу (менеджери, службовці, юристи, лікарі, вчителі, працівники торгівлі, висококваліфіковані робітники промисловості). Є особи українського походження й на найвищих щаблях канадської влади.

Більшість українців Канади розселено в провінціях Альберта, Британська Колумбія, Манітоба, Онтаріо, Саскачеван. Завдяки політичній еміграції, широкому прошарку культурної інтелігенції та релігійним організаціям в Канаді функціонує велика кількість українських громадських організацій (політичних, молодіжних, фахових, жіночих та ін.), забезпечуючи різноманітні інтереси, масштабність та цілісність етнокультурного середовища. І завдяки цьому саме в Канаді українська діаспора має найбільший вплив на політику цієї держави, у тому числі й на зовнішню.

Співмірним з канадсько-українським є демографічний потенціал українського населення в Сполучених Штатах Америки. В цій країні етнокультурну ідентичність та походження можна визначити лише приблизно за соціально-демографічними дослідженнями. Тому різними є і дані щодо кількості українського населення. Отже, кількість усіх вихідців з України у Сполучених Штатах, включаючи і нову хвилю іммігрантів, становить понад 1 млн. осіб. Порівняно з Канадою, питома вага населення українського походження у США є значно меншою (близько 0,3 %) і має тенденцію до зниження. Попри те, що українське населення розселене досить компактно, передумови збереження його мовно-культурної самобутності є тут, порівняно з Канадою, дещо складнішими, адже інформаційно-інтеграційний тиск американського способу життя, американських цінностей є надто потужним. А загалом американська модель культури меншою мірою передбачає збереження культурної самобутності різних етнічних груп. Тому ступінь володіння українською мовою серед населення українського походження в США є нижчим ніж у Канаді.

За весь період перебування в США українська громада здійснила великий соціально-економічний прогрес: якщо перші поселенці знаходились на найнижчих щаблях соціальної драбини, то сучасна генерація за рівнем доходів, ступенем освіченості є на середньому рівні. Серед населення українського походження значна частка юристів, вчителів, лікарів, службовців, кваліфікованих робітників. Значно менше українців лише у сфері великого бізнесу, що помітно знижує їхній соціально-політичний вплив. Основним районом розселення населення українського походження в США є північний схід. Близько половини українців проживає в Пенсільванії, Нью-Йорку, Нью-Джерсі, де вони займають найвищу частку серед всього населення. Чисельні громади українців є у штатах Мічиган, Огайо, Коннектикут, Індіана. В усіх центрах розселення українці створили свої культурно-духовні та освітні центри центри, громадські осередки. На загально-американському рівні діє велика кількість політичних, професійних, жіночих, молодіжних, соціально-релігійних організацій, які об’єднують групи українців різної політичної орієнтації, різних вікових та соціальних інтересів. Українці США є політично активними, але їхній вплив на американський політичний істеблішмент є обмеженим.

На материку Південної Америки найбільша українська діаспора сформувалася в Аргентині та Бразилії. Невеликі групи населення українського походження проживають у Венесуелі, Парагваї та Уругваї. Більш організований характер має українське етнокультурне життя в Аргентині, де проживає близько 100 тис. осіб українського походження. Основу української громади становлять нащадки перших поселенців – сучасні фермери в провінціях Місіонес, Чако, Сантьяго дель Естеро та Мендоса. Близько третини населення українського походження живе в столиці Буенос-Айресі та столичній провінції. Освітній рівень української діаспори загалом відповідає загальнодержавним параметрам. Значну роль у просвіті українського населення, у т. ч. й у вивченні української мови, відіграють чернечі чини греко-католицької церкви (дві треті української громади – греко-католики). Впродовж усього періоду проживання в цій країні українське населення створило чимало культурних і політичних інституцій, хоча на сьогодні спостерігається спад в його громадській активності і відповідно прискорена асиміляція та зниження демографічного потенціалу.

За найбільш виваженими оцінками чисельність української діаспори в Бразилії становить близько 100 – 120 тис. осіб, хоча уже цілком асимільованих вихідців з України, які народилися в Бразилії у змішаних шлюбах, є значно більше (до 500 тис.). Найбільше українців проживає в районі міста Прудентополіс (штат Парана). Значно складніші соціально-економічні умови бразильської дійсності не сприяли соціально-культурному піднесенню. Вихідці здебільшого з селянського середовища – українці в Бразилії і сьогодні приблизно на 80% зайняті в аграрному секторі господарства. Це значною мірою зумовлює дещо нижчий від середніх значень освітній рівень і рівень доходів, знижує економічні можливості організації культурного життя, обмежує етнодемографічні перспективи.

Після Другої світової війни сформувалася українська діаспора і на найбільш віддаленому материкові – в Австралії. Кількість громадян українського походження в Австралії становить близько 38 тис. осіб. Більшість української етнічної групи проживає у великих містах південно-східної Австралії – Аделаїді, Сіднеї, Мельбурні, Канберрі. Попри дисперсне розселення, українська діаспора Австралії зуміла створити необхідні організаційні структури з метою забезпечення шкільництва на українській мові, наукового, культурного і релігійного життя, видання української преси тощо. Найбільша проблема української громади Австралії на сьогодні – це неухильне зростання середнього віку членів українських товариств та асиміляція молоді третього покоління.

Найближче до історичної батьківщини є громади української діаспори в Європі. Найдавнішою такою групою є українці на території колишньої Югославії (в Боснії і Герцоговіні, Сербії (автономний край Воєводіна), Хорватії (історична область Славонія)). Ще донедавна кількість населення українського походження на цій території становила близько 60 тис. осіб, однак, можна припустити, що внаслідок воєнних дій, руйнувань та жертв, а також у результаті еміграції їхня кількість на сьогодні є значно меншою. Ураховуючи відмінності історично-культурного розвитку, особливо формування своєрідної літературної мови, утвердження попередньої української історичної самоназви (русини), є підстави вважати, що вже у першій чверті ХХ ст. українське населення колишньої Югославії набуло рис окремого субетносу українського народу. Умови збереження його самобутності, з огляду на нові політичні кордони, погіршилися, але все ж помітною є його громадська воля до збереження культурної автономії і підтримування зв’язків з Україною.

Помітне координуюче значення в українській західній діаспорі у другій половині ХХ ст. виконувала громада українців в Німеччині. Але через багатократне її зменшення внаслідок рееміграції (від понад 200 тис. в кінці 40-х років до близько 25 тис. на поч. 90 років ХХ ст.), кризу деяких українських інституцій організаційні можливості українців Німеччини різко послабилися. В сучасних умовах спостерігається суттєве зростання кількості українського населення внаслідок припливу заробітчан та студентів з України, Польщі, Словаччини, Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, частина яких виявляє бажання залишитися в цій країні. За деякими оціночними даними їхня кількість уже перевищила 100 тис. осіб. Основним осередком розселення легальних українців в Німеччині є південні землі Баварія й Баден-Вюртемберг. Менша частина української громади проживає в Гамбургу, Північній Рейн-Вестфалії, Нижній Саксонії. Найбільшим центром «старої» української громади є Мюнхен, а «нової» - Берлін. Інтеграція цих двох груп українства проходить складно. Тому попри наявність значної кількості українських громадських організацій в Німеччині відсутній єдиний центр, який координував би їхні дії. Тому поки що нема підстав ставити питання про впливовість етнічно українського чинника в політиці німецької держави

Українська діаспора у Франції на сьогодні налічує близько 40 тис. осіб. Більшість її – це нащадки українських емігрантів 20–30 років, розселені в Парижі та інших великих містах і вже значною мірою асимільовані. Меншу групу становить післявоєнна політична еміграція, яка більше зберегла українську ідентичність. Однак, незважаючи негативні етнодемографічні тенденції (збільшення середнього віку, асиміляція) українська громада у Франції все ще зосереджує певний науково-освітній потенціал. З українськими громадами в Німеччині і Франції підтримують зв’язки значно менші групи населення українського походження в Австрії (близько 5 тис. осіб), Бельгії (понад 4 тис. осіб), Нідерландах (близько 1 тис. осіб). Менш пов’язаною з цим середовищем є невелика громада українців у Швеції (близько 2 тис. осіб).

Понад 35 тис. українців проживає у Великобританії. Українська громада тут почала формуватися переважно у післявоєнний період внаслідок масової імміграції учасників українського національно-визвольного руху, а тому вирізняються порівняно високим рівнем етнонаціональної самосвідомості та громадсько-політичної активності. Розселені українці у великих містах центральної Англії (Нотінгемі, Ковентрі), а також в Ланкаширі (Манчестер, Олдгам) та Йоркширі (Галіфакс, Лідс та ін.).

Нова хвиля еміграції з України суттєво збільшила кількість українців в Італії й Ватикані (за деякими оцінками – до 250 тис. осіб). Достатньо продуктивно йдуть процеси самоорганізації української громади, головно щодо захисту своїх соціально-економічних прав та забезпечення культурно-освітніх потреб. Позитивним моментом є зближення з українськими релігійними осередками. Так само динамічно зростали впродовж останніх десятиліть українські громади в Іспанії (за приблизними оцінками налічує близько 100 тис. осіб) та Португалії (понад 55 тис. осіб). Ці громади, сформовані переважно новітніми заробітчанами, також демонструють готовність до організованого українського національно-культурного життя задля забезпечення своїх основних потреб. Завдяки деяким діяльним особистостям позитивний приклад не лише соціально-культурної, але й політичної активності демонструє нова українська громада в Угорщині (налічує близько 10 тис. осіб). Водночас рівень організованості і тим більше впливовості української громади в Чехії не відповідає її значній кількості (понад 150 тис. осіб).

Східна українська діаспора за приблизним оцінками становить близько 3,5 млн. осіб, які ідентифікують себе як українці. Не меншою є й кількість осіб українського походження, котрі ще можуть дотримуватись деяких українських традицій. Ядро східної української діаспори, близько 65% від її загальної кількості, – це українці в Росії. Згідно з даними перепису 2002 року в Росії проживало близько 2 млн 943 тис. українців (2% від усього населення Російської Федерації), а за останнім переписом 2010 року – 1 млн. 928 тис. Величезна більшість цього населення – це іммігранти з України вже новітніх часів (після Другої світової війни). Порівняно з 1989 роком абсолютна кількість українців зменшилася більше ніж у 2,5 раза, а питома вага на 1,6 % (з 3% до 1,4 %). Таке суттєве зниження лише частково можна пояснити зовнішніми міграціями та від’ємним природним приростом. Але все ж найбільшою мірою зменшення кількості українців в Росії відбулося внаслідок несприятливої політичної кон’юнктури та асиміляції.

Українці в Росії проживають фактично у всіх регіонах. Найбільшою є їхня питома вага у північних та східних територіях, що, з одного боку, є наслідком жорстокої етнополітики радянського режиму та, з іншого боку, засвідчує видатну роль українського населення в освоєнні цих сурових країв. Порівняно значним є представництво українців в російських столицях (Москві і Петербурзі), що може мати важливе значення і в організаційному, і в культурно-політичному аспектах. Зокрема, у Москві, не включаючи осіб українського походження, лише за офіційними даними проживає близько 150 тис. українців, у Санкт-Петербурзі – понад 64 тис. українців.

За соціальним складом більшість українського населення Росії – це переважно висококваліфіковані працівники. Є серед них представники великого бізнесу, науковці, діячі культури, політики. Зважаючи на це та враховуючи порівняно високий рівень самосвідомості, українці в Росії мають вагомі підстави для самоорганізації свого етнокультурного життя, але сучасна влада Росії не лише перешкоджає розширенню української культурно-освітньої інфраструктури (шкіл, бібліотек, україномовних видань), але й політично переслідує українських активістів. У 20012 році російська влада ліквідувала координуючу українську організацію в цій державі – Об’єднання українців Росії, а ще раніше, у 2010 році, – Федеральну національно-культурну автономію українців Росії. Було організовано репресії проти інших українських структур та окремих осіб. Але все ж реально в Росії зберігається достатньо широке середовища проукраїнських настроїв загалом, якому на сьогодні потрібна інформаційна й правова підтримка.

Значний демографічний потенціал ще має українська діаспора в Казахстані, хоча впродовж останніх десятиліть він суттєво знизився. Так, якщо в 1989 році в Казахстані проживало 876 тис. українців, то в 1999 році – лише 547 тис., а згідно з останнім переписом 2009 року – понад 330 тис. Тобто за той час кількість українців зменшилася більше ніж в 2,7 рази. Ці зміни відбулися як в результаті від’ємного міграційного сальдо, так і внаслідок меншого, порівняно з казахами, природного приросту. Але все ж українці в Казахстані залишаються третьою (після казахів і росіян) етнічною групою та зберігають деякі передумови для збереження свого потенціалу, самобутності й організаційного зміцнення. Цього не сказати про етнічно українське населення в інших державах Центральної Азії (Узбекистані, Киргизії, Таджикистані, Туркменістані), де проживало в радянські часи від кількох десятків до півтора сотні етнічних українців. Однак, з огляду на політичну нестабільність, суттєві культурно-цивілізаційні відмінності українське населення в цих державах унаслідок рееміграції знизилося до мінімуму. Подібні тенденції характерні і для інших держав цього регіону, засвідчуючи невеликі перспективи розгортання українського етнокультурного життя в регіоні Середньої Азії. Оптимальним розв’язанням цієї проблеми могла б бути цілеспрямована заохочувальна політика держави Україна щодо імміграції українського населення східної діаспори в Україну та його дальшої інтеграції в українське суспільство. Такий підхід є найбільш прийнятним й щодо українського населення держав Південного Кавказу (Азербайджану, Вірменії, Грузії), яке за переписом 1989 року складало тут понад 93 тис. осіб, але внаслідок воєнних конфліктів та соціально-економічних негараздів за приблизними оцінками зменшилася більше ніж учетверо.

Дещо інша ситуація соціально-культурного становища етнічних українців в державах Балтії (Естонії, Латвії, Литві). Згідно з останніми переписами найбільше українців проживало у Латвії – близько 46 тис. осіб (за останнім переписом 2011 року), що становить 2,2 % від усього населення. В Естонії за приблизними даними проживає 25 тис. етнічних українців, в Литві – понад 16 тис. осіб. Для організації громадсько-культурного життя етнічні українці в державах Балтії мають усі необхідні політичні передумови. Але насамперед важливо, щоб їхні політичні орієнтації та активність були чітко відмежовані від діяльності проросійських імперсько-шовіністичних угрупувань, а здійснювались з урахуванням геополітичних інтересів країн свого проживання та держави Україна.

Отже, беручи до уваги нові, переважно негативні (з позицій української етнічності) тенденції, приблизна кількість українців в діаспорі, не враховуючи тих заробітчан, які все ж мають намір повернутися в Україну (їх налічується близько 4 млн.), не перевищує 7,5 млн. осіб. Значно більшою, особливо в західній діаспорі, є кількість громадян українського походження. Водночас покоління, що виросли в країнах поселення, починаючи з третього, вже тісно інтегрували в суспільства країн проживання, втративши усвідомлення необхідності збереження своєї української ідентичності у зарубіжжі. Нова хвиля іммігрантів з України поки що мало пожвавила їхнє соціально-культурне життя, адже це населення насамперед орієнтоване на розв’язання своїх економічних проблем. Хоча саме з’єднання інтересів новітніх груп українців у діаспорі з традиціями старших поколінь, насамперед політичної еміграції часів Другої світової війни та повоєнного періоду, може забезпечити новий етап соціально-культурної активності.

Отже, середовище української діаспори є широким і різноманітним. Його становлення відображає весь драматизм політичної історії України та сучасні економічні проблеми. Але, виходячи з українських геополітичних та культурних інтересів, важливо, щоб українські зарубіжні патріотичні середовища 1) були суб’єктом внутрішньополітичного й внутрішньо-соціального розвитку України, тобто не опинилися поза всіма процесами в нашій державі, а мали змогу задовольняти в Україні свої різні потреби, зокрема, економічні, освітні, культурно-інформаційні; 2) мали достатній потенціал для лобіювання українських геополітичних інтересів в країнах свого проживання, виходячи, зокрема з того, що їхнє зосередження є найбільшим в стратегічно важливих для інтересів України осередках (сусідні країни, провідні держави Північної та Південної Америки, Західної Європи). Задля вирішення таких стратегічних цілей необхідна цілісна система заходів, зокрема, щодо розроблення положення про паспорт (чи карту) зарубіжного українця, який давав би змогу брати участь в українському житті, а також надання зарубіжним українцям всебічної інформаційної та соціально-психологічної допомоги. Позитивні приклади національно-державного розвитку в Україні могли б дати нові імпульси у збереженні культурної самобутності українців діаспори та зміцненні їхньої геополітичної впливовості.

Мирослав Дністрянський, доктор географічних наук, професор кафедри географії України Львівського університету ім. І. Франка

Фото - Радіо Свобода