Досить мало людей знає, що на теренах Львівської області багато століть тому назад розташувалося місто Судова Вишня, яке має досить цікаву історію існування.

Про історію цього місця та таємниці, які воно приховує, пише краєзнавчо-туристичний портал «Край».

За даними археологів, місто існувало вже в Х столітті – саме цим часом дослідники датують залишки валів, які було знайдено у межах нинішньої Судової Вишні. Польські джерела згадують про ранньохристиянські поселення у межах міста в XI-XII століттях. А першу письмову згадку про Вишню знаходимо у Галицько-Волинському літописі під 1230 роком. Згадка, до речі, доволі цікава – у ній повідомляється про пересторогу тисяцького Дем’яна князеві Данилові Романовичу про змову проти нього місцевих бояр та плани убити його в місцевому замку. 

До слова, назву міста вчені виводять не від відомого плодового дерева, а від прикметника «вишній», оскільки старослов’янське поселення, з якого починалося місто, знаходилось на підвищенні – на Комаровій горі.

У 1368 році привілеєм польського короля Казимира ІІІ Вишня однією з перших галицьких міст отримала магдебурзьке право (лише на 12 років пізніше від Львова). У цій же грамоті король за «гідні і вірні послуги» надав війтівство у Вишні шляхтичу Яну з Дембиці.

На той час поселення було типовим середньовічним укріпленням – оточене ровом, валом і парканом, захищене також навколишніми ставками, річками та болотами. Місто мало три підйомні мости з 4 баштами. Остання з веж стояла ще 1839 року

Вікопомний 1545 рік, що перетворив Вишню на судовий центр, щорічна присутність значної кількості шляхтичів, зрозуміло, додала містові пихи та гонору, але на думку багатьох дослідників, мало сприяла економічному розквіту міста. Приїжджа шляхта намагалась насамеред упривілеювати та здешевити свій побут. Одним з найкурйозніших моментів у суперечках гонорових гостей з місцевим людом, за словами польського історика Владислава Лозинського, стали ледь не щорічні ухвали і петиції щодо споживання вина: шляхтичі домагались то спрощення його доставки, то примусового зниження мита і навіть ціни, скаржачись, що «чималі збитки несе шляхетський стан від подорожчання вина через дії плебеїв».

Золотий вік Судової Вишні протривав недовго. Уже задовго до падіння першої Речі Посполитої проїжджі мандрівники відзначають занепад і стагнацію міста: багато будинків стояли пусткою, життя наче завмерло. Чимало клопотів міщанам завдавали численні татарські набіги та селянські бунти, а також військові події часів «потопу».

У часи імперії Габсбургів місто остаточно втратило функції адміністративно-судового центру, звідси навіть було забрано королівського старосту, який постійно перебував в місті до 1772 року. В історії міста розпочався новий скромний етап, на якому воно мало чим відрізнялося від сотень інших невеличких галицьких містечок.

Та все ж довга та різнопланова історія міста залишила на його землях чимало пам’яток, з якими ми й пропонуємо ознайомитися.

Українські церкви Судової Вишні

На думку багатьох дослідників, православну парафію у Судовій Вишні було започатковано ще у княжі часи, на переломі ХІІ-ХІІІ століть. Цим же часом окремі історики, зокрема Тадей Дмитрасевич, датують і зведення першої церкви Преображення Господнього (яку в місті зазвичай називають Спаською). Хоча в документах ця тоді ще приміська церква вперше згадується у 1625 році, а розташована у центрі міста церква Святої Трійці відома з 1510 року.

У 1563 році в Судовій Вишні було засноване православне братство — одне з найперших на українських землях, створене на зразок тих, які діяли у Львові та Луцьку. Його статут був затверджений перемиським єпископом Антонієм Радиловським. На середину XVIII століття в місті діяло вже п’ять братств – загальне, парубоцьке та сестринське братства церкви Святої Трійці, а також старше і молодше братства храму Преображення Господнього. Братства були доволі заможними, про що свідчать часті випадки надання ними позик міщанам. Церковні братства також утримували в місті дві школи та шпиталь.

У кінці XVI століття у місті сформувалася відома школа малярів-іконописців, яка активно діяла протягом першої половини наступного сторіччя.

Церковну Брестську унію парафія Судової Вишні, як і вся Перемиська єпархія, сприйняла не відразу. Лише у 1692 році єпископ Інокентій Вінницький офіційно затвердив прийняття унії на території єпархії. Синод 1693 року і Замойський собор 1720 року остаточно затвердили греко-католицький обряд на території Перемиської єпархії.

Одним із основних противників унії був Іван Вишенський, який, як вважається, походив з Судової Вишні. Щоправда, про його життя у місті невідомо нічого, понад сорок років цей блискучий полеміст провів на святій горі Афон у Греції, звідки і надсилав в Україну свої твори. Невідоме також і його точне ім’я, однак те, що своїм творчим псевдонімом полеміст обрав саме назву містечка Вишні (загальноприйнята практика у ті часи) додає аргументів версії про його походження саме із Судової Вишні. За радянських часів постать Вишенського, як борця з унією, надзвичайно толерували, встановивши йому пам’ятник у центрі міста. Втім, не забувають видатного земляка і сьогодні, пропагуючи його ім’я в якості одного з головних брендів Судової Вишні.

Церковні реформи Австрійської імперії призвели до об’єднання обох греко-католицьких парохій Судової Вишні у 1799 році. Внаслідок цього церква Святої Трійці стала головною у місті, де служби Божі проводилися щоденно, а Спаська церква зазвичай залишалась зачиненою, відкриваючи свої двері лише на великі свята. Судова Вишня стла центром одного з деканатів Перемиської єпархії, яким залишалась до 1946 року.

З часом стара дерев’яна церква Святої Трійці перестала влаштовувати громаду, яка відчула потребу у побудові більшої та сучаснішої святині. У 1890 році вишнянці замовили проект нового мурованого храму у відомого львівського архітектора Василя Нагірного. Через брак коштів однобанна будівля церкви постала лише у 1910 році, тоді ж новий храм було освячено єпископом Костянтином Чеховичем. Довгий час церква не була уряджена – лише у 1935 році встановлено і позолочено новий іконостас та престіл, виконані жовківським золотарем Миколою Павликом. Розпис ікон здійснив відомий художник Антін Манастирський.

Стару дерев’яну церкву, що походила з XVII століття, розібрали у 1909-му і продали в невеличке село Шишоровичі.

Приблизно у той же час постав і новий Спаський храм. Стара дерев’яна церква згоріла у грудні 1897 року. Протягом наступного 1898 року було вимуровано нову одноверху церкву – хрещату у плані, з дуже укороченими боковими раменами. Спроектував храм все той же Василь Нагірний. Дещо раніше, у 1890-му, за його ж проектом було збудовано муровану дзвіницю.

Троїцька церква зазнала значних ушкоджень під час Другої світової війни, зокрема, повністю було знищено вівтар Матері Божої.

У 1946 році, після заборони УГКЦ, релігійна громада Судової Вишні змушена була перейти до Російської православної церкви. Проте й це не допомогло: спочатку закрили Спаську церкву, а у 1959-му – і Троїцьку. Протягом 30 років вони стояли занедбаними, поступово руйнуючись. Лише з проголошенням Незалежності в обидві церкви повернулося життя. Троїцька парохія перейшла до УАПЦ, а храм Преображення Господнього було передано відновленій громаді УГКЦ. У 1991 році біля неї звели нову дзвіницю на місці зруйнованої.

А Троїцьку церкву у тому ж 1991 році було ґрунтовно відреставровано, прикрашено золотим куполом та вітражними вікнами, укороченими боковими раменами.

Церква Святої Трійці відома чималою кількістю цінних реліквій, серед яких давнє Євангеліє, подароване церкві у 1881 році та дерев’яний хрест ХVI- ХVII ст., на якому в центрі вирізьблено розп’яття Ісуса Христа, а по боках — ікони з життя святих. У церкві також зберігаються мощі святого Амвросія Медіоланського, віднайдені під час останніх ремонтних робіт у церкві.

Додамо, що обидві церкви, що нині належать до різних конфесій, поєднані одніє деталлю – на обох встановлено меморіальні дошки на честь отця Степана Чміля – вихідця із Судової Вишні,  єпископа та архімандрита УГКЦ, ректора Української папської малої семінарії в Римі, першого українського салезіянина, учителя теперішнього папи римського Франциска І. У 2014 році в місті відбулось урочисте відзначення 100-літнього ювілею владики Степана Чміля на яке, зокрема, прибув папський нунцій.

Судова Вишня католицька

У середні віки Судова Вишня, як і кожне тогочасне галицьке містечко, була спільною домівкою для трьох національно-релігійних спільнот: українців-русинів, поляків та юдеїв. Зрозуміло, що католицький фактор мав бути панівним для міста, у якому, крім місцевого люду, тривалий час мешкали представники шляхти, що з’їжджалися на різноманітні сеймики. Забігаючи вперед, відмітимо, що, як це не дивно, були в історії міста й такі періоди, коли католики змушені були молитися в українській церкві. Однак, усе по порядку.

Перша латинська парафія у Судовій Вишні з’явилася, ймовірно, ще в XIV столітті – її існування було однією з умов надання місту магдебурзького права. Перше документальне підтвердження існування в місті парафії датується 1393 роком. В середині XVI століття  в католицькому середовищі Судової Вишні виник скандал, коли місцевий парох Марцін Кровицький перейшов у кальвінізм. Через його прихильне ставлення до Реформації місцева парафія втратила частину своїх привілеїв та майнових прав, які були відновлені  королем Сигізмундом III Вазою лише у1605 році.

Перший костел у Судовій Вишні був дерев’яним. Лише в 1589 році було розпочато будівництво мурованого храму, яке було завершене 1620 році. Цей костел простояв майже два століття, але після пожежі, що спалахнула у 1785 році, його розібрали. Довгий час вишнянські римо-католики змушені були молитися у греко-католицькій церкві, і лише у 1890 році було збудовано новий костел на місці старого.

У повоєнний час костел було закрито і повернуто віруючим лише у 1989 році. Нині тут парафіяльний римо-католицький храм Матері Божої Помічниці Вірних.  Оскільки старий вівтар було знищено, сюди перенесли схожий із костелу села Тамановичі.

Ще одна пам’ятка, що нагадує про католицьке минуле Судової Вишні – це колишній монастир францисканців-реформатів. Нині ця будівля, яку кардинально перебудували в радянські часи і в якій нині розмістився психоневрологічний інтернат, мало схожа на сакральну споруду.

Монастир реформатів заклали у 1730 році на місці колишнього середньовічного замочку тодішні дідичі Судової Вишні – львівський каштелян Ян Семінський та київський ловчий Франциск Завадський.. При монастирі стояв костел Успіння Пречистої Діви Марії, зведений відомим італійським архітектором Паоло Фонтана. Храм був знаний завдяки образу св. Антонія Падевського, що містився на вівтарі, присвяченому цьому святому. Образ вважався чудотворним, відтак до монастиря потягнулися юрби прочан.

Монастир діяв до вересня 1945 року, коли нова влада змусила ченців залишити Судову Вишню. У приміщеннях монастиря розташувався заклад для психічно хворих та неповносправних, а Успенський костел було пристосовано під склад солі, а пізніше – склад меблів та льону. Згодом храм був перебудований на будинок. Сьогодні про величний монастирський комплекс нагадують лише оборонні мури з контрфорсами та архітектурні елементи колишнього костелу, що збереглися в будівлі.

Поблизу монастирських мурів розташований старий польський цвинтар, на якому збереглося близько сотні поховань у доволі занедбаному стані.

Громадські споруди міста

Однієї з прикрас Судової Вишні є збудована в еклектичному стилі міська ратуша. Невелика двоповерхова споруда виділяється на тлі навколишніх кам’яничок насамперед елегантною вежею, завершеною триступінчатим куполом з флюгером у формі стріли. Елегантності будівлі додають також прикрашений  ліпниною хвилястий парапет даху та напівкруглий балкончик над головним входом.

На вежі (на рівні четвертого поверху) вмонтовано годинник з трьома невеликими циферблатами, котрий відбиває погодинно, і з якого лунає музичний перелив. Цим місто завдячує юдейській громаді, яка таким чином віддячила за врятовані під час німецької окупації життя. До речі, з тильної сторони ратуші, біля Троїцької церкви. збереглася прибудова, яка у передвоєнні роки виконувала функції синагоги. Тоді у Судовій Вишні мешкало близько 2 тисячі юдеїв.

Неподалік від Ратуші, на центральній міській площі розмістилася, мабуть, найкрасивіша цивільна споруда Судової Вишні – Народний дім. Споруджений у 1895 році будинок, в якому квартирувала  мадярська фронтова частина, був викуплений українською громадою міста, яка взяла для цього кредит на 40 років. У 1912 році будинок був посвячений як Народний дім. У ньому функціонували позичкові каси, організація «Січ», а на подвір’ї – молочарня та пекарня.

У 1897 році, балотуючись до австрійського парламенту, тут виступав Іван Франко,. Про це нагадує встановлена на фасаді меморіальна таблиця. Інша, розташована поруч, присвячена ще одній особистості, якою пишаються мешканці міста – місцевому вчителю,  засновнику і директору історико-краєзнавчого музею Судової Вишні Тадею Дмитрасевичу.

У музеї, розташованому у тому ж Народному домі, налічується близько 350 експонатів, багато цікавих матеріалів про історію міста кінця мідно-кам’яного – початку бронзової доби. В експозиції також представлені  фотокопії рукописів Івана Вишенського.

Народний дім тішить око впорядкованістю та доглянутістю. Цього, на жаль, не можна сказати, про іншу знакову пам’ятку міста – колишній палац дідичів Судової Вишні, родини Марсів.

Маєток Марсів розташований на південно-східній околиці міста. Найбільший розквіт палацу та розташованого на шести гектарах парку прийшовся на часи знаного естета свого часу Яна Непомуцена Станіслава Віталіса Марса, який був власником Судової Вишні на початку ХХ століття. Хоча заради справедливості треба зазначити, що палац міг би називатися за іменем Антонія Коморовського – швагра знаного Станіслава Щєнсни Потоцького, який власне і заклав маєток на початку ХІХ століття.

По смерті Яна Непомуцена його власність успадкував онук Кшиштоф Марс, котрий відремонтував палац після шкоди, завданої Першою світовою.  Утім вже у Другу світову палац знову було понищено та пограбовано. У радянські часи він був переобладнаний в гуртожиток Судововишнянського зооветеринарного технікуму.

Унаслідок пожежі, яка трапилася вже у часи Незалежності, споруда перебуває в стані цілковитої руїни. Судовишнянська міська рада, враховуючи прикордонне розташування містечка, свого часу пропонувала передати інвестору залишки споруди за 1 гривню та виділити безоплатно землю з метою відбудови та проведення реставраційних робіт для створення Центру Євроінтеграції України – постійно діючого представництва держав Євросоюзу. Однак наразі далі прожектів справа не пішла.

Аби не завершувати на сумній ноті, згадаємо про ще один об’єкт, який Судова Вишня може вважати своєю гордістю. Це іподром, розташований при об’їздній трасі Львів-Шегині. За часів Австро-Угорської імперії тут функціонував кінний завод, де займалися схрещуванням коней різних порід і який вважався одним з найкращих у Європі. У радянський період на його базі було створено державну племінну станцію конярства. Сьогодні тут працюють кілька приватних підприємств, які продовжують справу розведення коней.