«У місті Лева за всю його багатовікову історію жодного короля так не ховали, як провели в останню дорогу нашого Ігоря Білозіра. Вийшло все місто — від малого, до великого. А місто наше велике...» (Олена Сотничук, 93-літня консерваторська вчителька Ігоря Білозіра). Львів давно не був таким багатолюдним і таким тривожно сумним, як в останні дні травня 20 років тому…

Рука бандитів–убивць, що завдала смертельних ударів російськими черевиками у голову лежачого на львівській бруківці композитора, жадала одного: тепла його крові. За те, що був українцем! За те, що був патріотом!

Білозірова щирість, вроджена доброта, скромність, чесність, щедрість натури, позбавленої найменшого натяку на лукавство, були би прекрасними чеснотами, коли б мимоволі, знову і знову десь із підсвідомості не виринала страшна за своєю абсурдністю думка: чи не ці якраз чесноти обірвали на 46 році життя Ігоря?

„Боляче про це говорити. Шкода, що ніби все у нас є: прапор, символіка, герб... Ніби все зробили: є Україна, окрема держава. Але не бачимо її жодного поступу вперед. Бракує нам, щоб люди були на своїх місцях. Склалося враження, що кожний став самостійним і кожен сам на себе працює. То як можна тоді побудувати Україну?”, — справедливо і далекоглядно визнавав Ігор Білозір у липні 1992 року.

Боліло Ігоря не раз, що нова влада будує „нову” історію. Працює для себе: краде, обдурює, потакає, бреше. І українська культура та українська пісня для неї на останньому місці.

„Минулого року ми святкували 15 років „Ватри”. Так нас не хотіли в оперний пустити: бо, мовляв, музика неповажна, — з люттю констатував він у 1995-му. — Два рази концерт переносили. Ледве вблагав. А тепер виявляється блатні російські шлягери до Львівської опери пасують. Це ж встидно, куртка на ваті! Нема чого до такої влади ходити, бо жодної конкретної справи вирішити не годен. А крім того, як по кабінетах набігаєшся, так потім музика не пишеться. Це смішно, але за старої влади було легше. Вони „Ватрі” приміщення виділили. Виконком рішення прийняв, усі керівники підписали. Не встиг отримати, бо наші прийшли. П’ять років обіцяють-цяцяють. А я їм вже не вірю. Одне слово, нинішній владі потрібні не друзі, а друзі кишенькові. А я в кишеню не влажуся. Я по натурі такий, що дуже болісно все сприймаю. Зараз болить особливо — за місто, за державу, за багатьох товаришів і друзів, які просто не мають до чого докласти рук. Болить, що втратили ми цілеспрямованість, одержимість, без якої ні пісні не напишеш, ні хати не збудуєш.

Шкода Львова, який завжди був містом великої культури, величезної традиції. Я боюся, що все це затреться, загубиться. Мені шкода, що культура наша стала якоюсь архаїчною, нудною. Всюди — хаос. Немає єдності, стержня. Кожен — сам по собі. У мистецтві так не можна. І в житті — теж. Відколи на Львівському телебаченні запровадили злодійську систему дерти з людей великі гроші, а музикантам і авторам — фіґу з маком, я їм нічого не даю. Поки пісні крутилися задарма, я претензій не мав. Записав вісім музичних фільмів. Але останні вісім років — не записую, бо вони не хочуть платити за комерційний показ. Тепер на Високому Замку професіоналів не люблять. Бо це коштує. Вони люблять початківців, які ладні самі ще заплатити, вони люблять самодіяльного автора, який хвалиться тим, що за три місяці написав вісімдесят пісень. А я з 1979 року — лише сто, менше ніж по десять в рік. Я мушу поціновувати свою працю, бо з того живу, сім’ю годую. А чужих людей годувати не хочу, навіть якщо вони на телебаченні працюють.

Легше нам стане, коли люди будуть на своїх місцях. Коли селяни будуть орати, робітники працювати на виробництві, влада керувати як належить. Я не хочу, щоб вони замість мене пісні писали. Я це зроблю краще. Нехай вони урядують так, як я пишу, або ще краще — тоді будемо жити нормально і усміхатися будемо”.

Тих невимовно сумних 20 років укотре засвідчили, що вміємо пишно ховати своїх талантів (на похорон композитора вийшло понад 100 тисяч людей), говорити гарні слова, обіцяти нездійсненне. Та й чи не відразу забувати про сказане. Про що лише не йшлося: назвати на честь Білозіра вулицю, встановити пам’ятник у місті Лева, організувати і щорічно проводити пісенний конкурс його імені... Як не дивно, нічого з того не вийшло…
За той час вийшли на волю і вбивці Ігоря — росіяни юрій калінін та дмитро воронов, яких визнали винними у скоєнні навмисного вбивства „групою осіб з хуліганських міркувань”. Перший відсидів всього два роки (засуджений на 10), другий — п’ять (з 8–ми за вироком суду). Боже, чи є ще у світі, бодай у якійсь країні щось подібне: два роки за вбивство людини?!!!
«Волаючи несправедливо з точки зору небес і всього святого, що є на землі, що так по–звірячому два скоти, два нелюди вбили такого чоловіка; і що вони, мабуть, живуть весело і „люблять” Україну, як тоді любили; за такі речі треба стріляти, або відрізати яйці! Зашивати і пускати в народ...”, — зболено визнає культовий кіноактор Іван Гаврилюк.

28 травня 1916 року в день смерті великого Каменяра вбивчо прозвучали слова Генрика Бігеляйзена (1855–1932) — польського літературознавця єврейського походження, автора п’ятитомної „Історії польської літератури”: „Видно, не гідні українці були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя і по його смерті”. Чого гріха таїти, мусимо визнати правду, якою важкою вона не є: ми не гідні були мати між собою таку людину, як Іван Якович Франко! І кожен з нас має це зрозуміти та усвідомити. Як і те, що історія українців нічому не вчить. І у травні 1979 і у травні 2000 років можна повторити те саме: „Видно, не гідні українці були мати між собою таких людей, як Володимир Івасюк та Ігор Білозір, коли не вміли краще дбати про них за їхнього життя і по їхній смерті”...
Ігор не раз творив довкола себе дива. І то не було містифікацією. І не лише у написаних і заспіваних ним піснях, а й у безпосередньому спілкуванні: якесь подивляючо відчутне енергетичне біополе, що здатне було несподівано викликати, скажімо, тепло у простягненій йому для потиску руці...
Ми не змогли врятувати його за життя... Ми повинні зробити вічними його пісні, його музику.
Усе життя Ігоря супроводжував і зваблював мінор, який за його словами не важкий, а світлий сум: спогад, мрія, десь нездійсненна.
Можливо і тепер, коли його немає уже два десятки літ, Ігореві хотілось би, щоб життя не закінчувалося на сумній ноті.

А що куртка та на ваті,
А ми піснею багаті!!!

Нехай звучить Білозірова пісня. Яка мелодія! Яка зрима і повчальна екологія пісенності. Екологія! Доконче потрібна зараз нам усім. Для нашого очищення. Самоочищення духовної скарбнички, чиї джерела надихали народ, його геній.

Михайло Маслій, журналіст, Фейсбук, 27 травня 2020 року.