Різних оцінок роботи окремих органів державної влади України можна знайти дуже багато. Як справедливих, так й упереджених. А ось загальні проблеми ефективності державної влади й місцевого самоврядування, насамперед в контексті співвідношення різних гілок влади, центру й регіонів, структури територіального управління, на громадське обговорення практично не виносяться.

А це водночас фундаментальні питання функціонування держави, які були і є актуальними в усі часи. З огляду на це, варто насамперед визначитися, чи 1) Україна має бути парламентською республікою, залишатися парламентсько-президентською чи трансформуватися в президентсько-парламентську або президентську; 2) чи потрібна Україні тотальна децентралізація; 3) як забезпечити ефективність державного управління й самоврядування на всі території держави. І розглядати усі ці питання важливо з урахуванням ситуації в сучасному коронавірусному світі, усіх зовнішньополітичних й внутрішньополітичних викликів, які постали перед Україною.

Отже, щодо повноважень президента і парламенту, то тут очевидно, що парламентські республіки, а частково й парламентсько-президентські є доволі ефективними в умовах політичної стабільності й добре сформованої партійно-політичної системи на основі ідеологічних принципів. І це переважно стосується невеликих держав. Чи є в Україні такі передумови? Однозначно, ні. Бо більшість політичних партій – це олігархічні проекти, а є і такі, які виступають відвертою п’ятою колоною. До того ж, Україна – це все ж велика за розмірами держава з помітними регіональними відмінностями. Тому так чи інакше Україні потрібна сильна президентська влада, з всенародно вибраним президентом. Під час війни і пандемії оптимальним був би варіант президентської республіки або хоча б президентсько-парламентської республіки для швидкого й ефективного прийняття рішень. Але за умови, коли президент – узгоджений представник більшості державницьких сил. Добитися цього в сучасній Україні непросто, але зараз це більше можливо, з огляду на обмеження електорального впливу прокремлівських політичних сил.

У відношенні центральної влади та місцевого самоврядування в сучасній Україні як панацею від усіх проблем розглядали децентралізацію. Для цього, з одного боку, були певні підстави через наявність в центрі надмірних повноважень в розподілі фінансових ресурсів, але з іншого – ця ідея є своєрідним компромісом в процесі нав’язування Москвою вимоги федералізації України. Тому логічним є запитання, чи дійсно потрібна Україні тотальна децентралізація? Очевидно, що ні, бо навряд чи хтось може назвати приклади, щоб держава, яка фактично веде війну і частина території якої окупована, здійснювала б децентралізацію. Скоріш, навпаки. То яка ж модель взаємин центральної і місцевої влади потрібна Україні? А та, яка забезпечить баланс інтересів. Тобто Україні не потрібні ні децентралізація, ні централізація, а узгодженість інтересів центральної та місцевої влади. І досягти її можна, забезпечивши широке самоврядування, але лише на рівні територіальних громад найнижчого рівня (об’єднаних територіальних громад). Водночас так звана регіональна децентралізація, коли великі владні повноваження будуть надані вищій адміністративній ланці – регіонам, є категорично неприйнятною. Чому? Бо це матиме не соціально-економічне значення, а політичне, започаткувавши вимоги надання нових і нових повноважень регіонам, що може призвести до «розповзання» держави, а згодом і федералізації, бо такою є логіка геополітичних процесів. Отже, подальше зростання так званого регіонального самоврядування несумісне з ідеєю цілісної унітарної України. .

Але проблеми територіального управління не можна зводити до розподілу повноважень між центральною та місцевою владою. Тут стратегічно необхідною є всезагальна і реальна присутність української влади в усіх куточках країни, її всебічна поєднаність з інтересами місцевих громадян та держави загалом. У цьому контексті можна назвати різні історичні приклади, коли навіть дуже великі й культурно неоднорідні держави поєднувала ефективна система територіального управління. І навпаки, коли через відсутність нормальних територіально-управлінських зв’язків держави розпадалися. Можна назвати і сумний досвід слабкої територіально-управлінської пов’язаності Криму з центром України впродовж усього періоду незалежності, що стало однією з причин відносно легкої анексії півострова Росією. Тут чітко треба розуміти: там, де не буде української легальної влади, зайде влада іншої держави.

Щодо територіального управління в Україні, то тут відразу помітною є суттєва проблема, бо держава перебуває зараз в процесі адміністративно-територіальної реформи. А всі адміністративно-територіальні зміни, навіть дуже обґрунтовані, не можуть не мати певних негативних наслідків. А ті, що були проведені в Україні, якраз не були добре продумані, що буде ще неодноразово проявлятися через різні прояви невдоволення. Це особливо стосується середньої ланки, рівня районів, функціонування якої на сьогодні взагалі не є концептуально обґрунтованим. Окрім того, першочергово треба зробити все, щоб менше помітними стали такі недоліки нових адміністративно-територіальних змін, як зростання віддаленості до нових адміністративних центрів, що з огляду на погане транспортне забезпечення у периферійних місцевостях, реалізувати буде не так просто. І важливо, щоб більшість основних послуг надавалася на рівні громад, що потребує створення відповідної інфраструктури.

Але територіальні громади мають багато інших проблем. Найменшою з них є вкрай невдалий поділ на міські, селищні і сільські, зроблений за назвами центрів громад. Бо як громаду можна назвати міською лише тому, що її центром є мале місто людністю 5-7 тисяч, а 80% населення становлять сільські мешканці? Але це просто курйоз, який легко можна усунути. Головна проблема інша – це обмеженість економічної бази більшості територіальних громад, які через те є на сьогодні дотаційними. Тому дієздатність місцевої влади якраз буде залежати від того, наскільки вона зуміє подати позитивні імпульси в розвитку господарства на різних низових рівнях. Тобто об’єднані територіальні громади можуть показати свою життєздатність, якщо зуміють організувати та активізувати на своїй території економічне життя.

Отже, поряд з проблемами різних гілок влади, маємо і багато слабких місць в територіальній організації державної влади й місцевого самоврядування України. І вирішувати їх, на жаль, треба в умовах переважно несприятливої зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації.

Фото з відкритих джерел