17.05.2020, 14:52

42 дні Кенгірського повстання

Мининає чоргова річниця Кенгірського повстання.

З цьоє нагоди подамо текст Роксолани Попелюк, що його опублікував сайт Локальна історія

"Ми всі думали, що нас будуть розстрілювати. Ну там плачі були, голоси, прощалисі. Нарешті з тої сторони зачало гриміти і блискати… А ми вже кажемо: "Боже, і Бог на нас...", так страшно гримить і так блискає. Вже й забули за прощання. Одні плачуть, а другі прощаються. Та хмара як підходить, як зачинає блискати, гриміти, а дощ, як відром паде. Ми всі мокрі, що рубцє нема сухого. Вже й забули прощатисі, вже кожен стоїть та й думає, що далі буде. Та раз хмара перейшла, показалося сонце, таке велике сонце, таке тепле, таке солодке…», – зі спогадів станичної ОУН Марії Пиріг про Кенгірське повстання.

У 1948 році у Радянському Союзі було створено систему особливих таборів ГУЛАГу, головно, для утримування  “політичних” в’язнів. Серед них був і “Степлаг” або Степовий табір, закладений  на основі колишнього Джезказганського табору для військовополонених №39. Одним з дев’яти табірних відділень “Степлагу” було Кенгірське, позначене у гулагівських документах під №3.




  • Вид на табірне відділення “Степлагу”, Казахська РСР, 1950-ті рр.
    Світлина з особистого архіву Олексія Данилишина, с. Гніздичів Жидачівського р-ну Львівської обл.

Ув’язнені Степового табору працювали на будівництві Кенгірського водосховища і гідровузла, ТЕЦ, збагачувальної фабрики та інфраструктурних об’єктів селища Кенгір. Також їм доводилося добувати руду в шахтах і кар’єрах Джездаха і Балхаші. Станом  на 1954 рік в “Степлазі” утримували  20 698 ув’язнених: 16 677 чоловіків і 4 021 жінок. З них у Кенгірі перебувало  5 617 ув’язнених (3 203 чоловіки та  2 414 жінок).

Кенгірське табірне відділення поділялося на три табірні пункти: один жіночий (№1) та два чоловічі  (№2 та №3). Жіночий табірний пункт відокремлювався від чоловічих господарським двором. До того кожний пункт був відгороджений від решти суцільними  саманними стінами та мав окремий вхід.


  •   Кар’єр, на якому працювали в’язні “Степлагу”, Казахська РСР, 1950-ті рр.
    Світлина з особистого архіву Олексія Данилишина, с. Гніздичів Жидачівського р-ну Львівської обл.



  • Шахта на території “Степлагу”, Казахська РСР, 1950-ті рр.
    Світлина з особистого архіву Олексія Данилишина, с. Гніздичів Жидачівського р-ну Львівської обл.

“В мене був номер СЕ 866. То я пам’ятаю, до смерті його буду пам’ятати… Вони спеціально нас морили і голодом, і роботою, щоб всі вимерли…”,  Марія Галятовська

Смерть за привітання

Праця у таборі була важкою, з надвисокими трудовими нормами. “Працювали по 12 годин. Всьо в ручну, треба було викопати траншею 3 метри, то була норма. Якщо ти її викопав, то там тобі дали 700 грам хліба, ввечері як ти прийшов. А якщо ти не виконав, то 500 грам хліба і там якоїсь баланди трошки.  Та норму майже ніхто не виконував.  Ну а харчування яке було – риба, може там одна бульба плавала.  Яка риба, голова з риби, не риба, а голова. Бо рибу з‘їли кагебісти, а голову нам давали. Ну і пшоно, то навіть не пшоно, а кок-сагиз такий ніби, вроді би і перловки там трошки, ну і каші… Рано нас по бригадах, виводять на розвод, конвої стоять, нас приймають і 5-6 кілометрів на об’єкт… А що, були номери, там ніхто не знав, що ти Марія Михайлівна, чи там якійсь Степан Гаврилович, а був номер. Номер був на плечах, номер був на рукаві, номер був на спідниці чи на шапці. В мене був номер СЕ 866. То я пам’ятаю, до смерті його буду пам’ятати… Вони спеціально нас морили і голодом, і роботою, щоб всі вимерли…”, – пригадує ув’язнена у Кенгірі членкиня ОУН Марія Галятовська.

Спроби будь-якого спротиву з боку в’язнів табірна верхівка жорстоко придушувала – знущаннями, побоями та навіть вбивствами. Але це лише роз’ятрувало ситуацію. Так, 8 листопада 1953 року арештанти масово перейшли у жіночу зону. 25 грудня  на роботу не вийшло 160 політв’язнів. Цієї ж зими охорона тричі відкривала вогонь і навіть вбила кільох ув’язнених. Та боротьба продовжувалася. На початку квітня 1954-го понад 2000 в’язнів кілька днів не бралися до праці. З метою “розмити” масив політичних в’язнів до Кенгіру перевели “битовиків” – кримінальних злочинців. “Ми в лаби з ними, у бійку. І вони ввечір налетіли та й аж на нари зверхи, бо то такі були, що на долині спали і нагорі. І вони до наших сумок, а я кажу: “Знаєте що, берім коци і кидаймо на них коци, і берім поліна,  – бо ми дровами топили печі,  – і биймо по чому попало, голова, не голова, биймо полінами і вони будуть боятисі нас». Ну й ми їх так як відлупцювали та й то во, вони вже боялисі нас…”,  – зі спогадів Марії Пиріг про відносини з “битовиками“.

Зліва направо Катерина Попович, Ганна Янукович, Марія Пиріг (учасниця Кенгірського повстання), Казахська РСР, 1950-ті рр. Світлина з особистого архіву Марії Пиріг, с. Корнич Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.

“Спеціально “битовиків” посилали, то були вори… Приходила посилка, а вони прийдуть і кажуть: “так, тобі то, а то і то нам тут”. І той вор не йде, а є шестьорка, що приходить і поділив то всьо. Хлопці загорілись і кажуть: “та нас, каже, 70 процентів, то ми маємо дивитися на ту шантропу”. І до наших вже примкнулися литовці, естонці, поляки… Начєли то  тлумити”,  Микола Корольчук, стрілець УПА та учасник Кенгірського повстання.

Привід до повстання трапився 15 травня 1954 року,  коли вартовий випустив автоматну чергу по ув’язнених. Відразу було вбито 13 чоловік, ще 5 померло згодом, а 33 людей поранено. Арештант Микола Корольчук так описує цю стрілянину: “Колона йшла, дівки робили в ночну, вони робили в цехах, робили уборки всякі, красили щось там, воздуховоди. А наші йшли в крайнє село, 500 чоловік ішло, а може й більше, колона. Дівки сказали “Христос Воскрес!”, колона крикнула “Воістину Воскрес”. А в той час Шмиряк, якийсь з бахурів, тих во  кагебістів, котрі вели, та й каже: “Молчать”, а йому сказали – “Ти сопляк». А той тоже з ППшки та й в заднє крилота й часть вбитих було, часть ранених”.

“Щоби номери зняти і щоби кормили краще”

Вже ввечері 16 травня політичні в’язні на чолі з членом ОУН Віталієм Скіруком подолали огорожу між табірними пунктами №2 та №3, розгромили штрафний і слідчий ізолятори та звільнили звідти людей. О десятій вечора того ж дня до табірного відділення було введено війська. Внаслідок протистояння 13 чоловік було вбито, а з числа табірної охорони в’язні поранили десятьох осіб.

Вранці протести у таборі продовжилися, адміністрація стріляла по в’язнях.  Та це не допомогло. 19 травня до “Степлагу” прибули заступник начальника ГУЛАГу генерал-лейтенант В. Бочков, міністр внутрішніх справ Казахської РСР Губін і заступник начальника Управління прокуратури СРСР О. Самсонов. Щоб вгамувати повстання вони повідомили про Указ Президії Верховної Ради СРСР „Про дострокове звільнення осіб, що здійснили злочин у віці до 18 років, і про звільнення інвалідів”. Після трьох днів переговорів було дато обіцянку  розслідувати випадки розстрілу 1718 травня. Тож в’язні вийшли на роботу.

Звістка про повстання у Кенгірі поширилася і до інших табірних відділень, зокрема у Джезказгані. “У Кенгірі відбулося повстання табірних в’язнів, то тривало майже цілий місяць і ми довідались про це що… І ми, нас 200 чоловік, що ми могли зробити, ми всі відмовились виходити на роботу, 10 днів не виходили на роботу, начальство вигнали з тієї зони, мали невеличкі запаси, розрахували так, щоби потрошка було щось їсти, щоб ми могли найдовше втриматись. І так ми 10 днів не виходили на роботу, а потім об’явили голодівку…”, – розповів “Локальній історії” Олексій Данилишин, член підпільної молодіжної організації ОУН “Месники”, та в’язень сусіднього  до Кенгіру табірного відділення №1 у Джезказгані.

Прикметно, що політичні в’язні зуміли домовитися з кримінальниками і ті підтримали повстання. Тому 23 травня адміністрація етапувала з Кенгіру 421 кримінального злочинця, а також відновила зруйновані огорожі. Це викликало чергову хвилю супротиву і призвело до початку повноцінного повстання.

В ніч на 24 травня в’язні пробили прохід до жіночої зони та вигнали табірну адміністрацію. Повстанці заходилися будувати барикади та озброюватися. Було створено комісію для розслідування випадків застосування зброї 1718 травня. До неї увійшли: Капітон Кузнєцов, Вагаршак Батоян, Семен Чинчаладзе, Олексій Макєєв, Любов Бершадська і Марія Шиманська.

Люди на засланні та мешканці м. Джезказган, Казахська РСР, 1950-ті рр. Світлина з особистого архіву Олексія Данилишина, с. Гніздичів Жидачівського р-ну Львівської обл.

24 травня, під керівництвом Енгельса Слученкова, Юрія Кнопмуса та Валентина Іващенка в’язні зруйнували стіни сусіднього табірного пункту та закликали його в’язнів долучитися до повстання. Уже  25 травня понад 4 тисячі ув’язнених табірного відділення №3 не вийшли на роботу.

З 24 травня табірна адміністрація через радіо і гучномовці транслювала заклики до в’язнів припинити страйк і вийти на роботу, обіцяючи полегшення. Але довіри до них не було.  “Там була спеціальна комісія. І жінки були старші і були молоді дівчата і кажем, що така, така справа, щоби номери зняти і щоби кормили краще і так далі. “Добре, добре, ви виходьте”, але ми знали що то була брехня…”, – Марія Галятовська.

Того ж таки 25 травня було дещо змінено склад комісії. Від жіночого табірного пункту членами комісії стали членкині ОУН Лідія Супрун і Ганна Михайлевич. Від пункту №2 в комісію обрали греко-католицького священика Омеляна Суничука, Юрія Кнопмуса і Енгельса Слученкова.  Від пункту №3 у комісію увійшов вірменин Артавазд Авакян.

27 травня почалися переговори, на яких в’язні висунули свої чіткі умови. Серед них було притягнення до відповідальності винних у застосуванні зброї 17 травня, ліквідація слідчого бараку та штрафного бараку, встановлення оплати праці на рівні з вільнонайманими працівниками, дозвіл на вільне спілкування чоловіків і жінок, приїзд до табору члена Президії ЦК КПРС або секретаря ЦК та ін.

2829 травня по радіо в’язням повідомляли  про згоду на  часткові поступки. Капітон Кузнєцов почав виступати за припинення повстання та вихід на роботу. В’язні надали йому навіть особисту охорону, але швидше для постійного нагляду, аніж для захисту.  “Але хлопці вже були наші в організації такій були, а ми вже ходили тако во, що нас уже знали. Та й каже: “Хлопці зберітьсі, щось будем сі радити”, там був Микитюк, Шкіль такий був, всьо були хлопці такі з Волині звичайно, каторжани. Каже: “Так хлопці, ми на маскалє не дивімсі, нам нема, що думати у таку політику. Каже брати його під охрану, аби не втік і най керує, поки не приїдуть…”, – оповідає Микола Корольчук.

Повітряні змії, радіо та гімн

Організація повстанців вражає. При конспіративному центрі  було створено три відділи – військовий, безпеки і пропаганди. Конспіративний центр репрезентували п’ятеро в’язнів: Іоазас Кондратас (юрист, член литовських націоналістів), Віктор Скірук-“Ус” (член ОУН-УПА з Волині), священик Омелян Суничук, кавказець Вахаєв, Михайло Келлер (член УПА Василь Пендрак, що при арешті, щоб не видати рідних, видав себе за єврея Герша Келлера).

Відділ безпеки, очолюваний Келлером, створено на взірець Служби Безпеки ОУН. Він поділявся на три відділення  комендатуру, розшукове бюро та тюрму. Цьому ж відділу підпорядковувалися лабораторії для виготовлення вибухової зброї та видобутку водню. Також було створено бюро збору скарг в’язнів про злочини в “Степлазі”, яке очолив юрист Іозас Кондратас. 12 червня було утворено відділ пропаганди на чолі з Юрієм Кномпусом. До його обов’язків належало поширення інформації через радіовузол та рупори, підготовка різного роду малюнків та карикатур. У друкарні створювали агітаційні листівки, які доставляли за межі табору за допомогою літаючих зміїв. В’язні навіть створили повітряну кулю, але при запуску вона згоріла. “То вже робили воздушні ці, а спускали всякі ці… Думали що це за зону піде, ті десь дадуть знати туда, але “ворон воронови очи не виїсть?”  розповідає Марії Пиріг.

Стараннями Анатолія Кострицького було створено радіовузол, мікрофони та динаміки. Згодом він ще й переобладнав генератор та створив мініелектростанцію, провів телефонний зв’язок. На основі рентгенівського апарату зробили радіоапарат. В передчутті збройного протистояння арештанти озброювалися. Ковалі кували списи і ножі з віконних грат, жінки наповнювали пляшки піском, вапном, бензином та хімікатами. Священики проводили богослужіння та навіть вінчання. Хор, яким керував член Крайового проводу ОУН Михайло Сорока, виконував  гімн Кенгірського повстання.

 “І там якраз попало на Зелену неділю і там було дуже багато священиків, в Зелену неділю зробили велику службу Божу, з всяких тих секцій посходилисі ті всі священики, і такий мішаний хор, службу Божу відправляли. Десять священиків було. То такі плакали ми страшне, що то дивитисі що такі старі священики були, їх арештували та й вони в тюрмі сиділи. І це так тягнулосі, тягнулосі, а потому ми зробили, хлопці зробили сцену, зробили концерт, там виступали всякі на зло тим кагебистам…”,  Марія Пиріг.


Різдво у “Степлазі” (після повстання і полегшення умов утримання), Казахська РСР, 6.01.1956 р.

Каміння проти танків

26 червня з 3 години 25 хвилин до 4 годин ранку комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв’язнів із вимогою здатися, повідомивши про введення військ. До табору було  введено 1 600 солдатів із 98 собаками, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34. “Нарешті їм терпець урвався, одного ранку відкриваються ворота, в зону в’їжджає три танки, в’їжджає конвоїв маса, псів в мужицьку зону і в жіночу зону в’їжджає. Нас виганяють з бараків, танк їде о тако кругом. Відрізало руку, тому ногу, тому взагалі, а у тих, хто тікає в барак, кидають димові шашки. В бараці повно диму, задушуєшся. Так що ми закриваєм лице. Страшний  крик в зоні, бо є і кров, вже повно крові…”, – розповідає Марія Галятовська

В’язні організували самооборону, забарикадувавшись у шести бараках. Михайло Сорока разом із санітарами рятував пораненихПроцес придушення повстання пригадує Марія Пиріг:  “Вони газоточиві ці гази у бараки запустили. А люди не могли витримати і тікали на вулицю, а офіцери брали за руки і кидали під танки, можете собі представити…. Каміннями б’ють солдатів, а ми підкидаємо каміння цим хлопцям..”.

Під час придушення повстання в середньому загинуло і було поранено 700 в’язнівЗа словами Марії Галятовської вбитих поховали у степу: Тоді ті що ще могли ходити, всіх повиганяли з зони в степ. А в зоні всіх хто був, в зоні хто був вбитий, ну самозвал, на машину, вирили яму, всіх покидали і пригорнули…”.

В’язні “Степлагу”, крайній справа Євген Хемій, перед ним Олексій Данилишин, Казахська РСР, 1950-ті рр. Світлина з особистого архіву Олексія Данилишина, с. Гніздичів Жидачівського р-ну Львівської обл.

***

Радянська влада заарештувала 436 активних учасників повстання. Більше тисячі  ув’язнених, які підтримували повсталих, відправили у “Дальстрой” та Озерний табір. У серпні 1955-го було винесено вирок, за яким Слученкова, Келлера, Рябова, Кнопмуса, Кузнєцова, Іващенка засуджено на 10 років ув’язнення. Згодом декотрим вирок змінено до вищої міри карного покарання  – розстрілу. 18 вересня 1956 року Келлера і Кнопмуса розстріляно. Слученков сидів у таборах аж до 1980-х. Ібрагімову, Задорожному, Кострицькому, Геріньшу, Кондратасу дали 10 років ув’язнення, а  Шиманській   5 років. Анатолія Кострицького звільнено у травні 1957 року. Лідія Супрун, ще одна учасниця комісії в’язнів, загинула в ході повстання.

З 1956 року умови у “Степлазі” полегшили, практику нумерації в’язнів скасували, а замки і грати з бараків зняли. У 1961-му табір  припинив своє існування".

Перше фото- одне з табірних відділень “Степлагу”, Казахська РСР, 1950-ті рр. Світлина з особистого архіву Олексія Данилишина, с. Гніздичів Жидачівського р-ну Львівської обл.

Обговорення

Завантаження плагіну facebook...

ТОП

ФОТО

Відео

Вперше за 12 років прикордонний вертоліт приземлився на Зміїному. Відео

Коментар

Блоги

Іван Стецькович

Про банки і «панамських патріотів»

Дмитро Снєгирьов

Кремль вимагає від України імплементації формули Штайнмаєра

Михайло Цимбалюк

Нардепи створили міжфракційне об'єднання "Карпати"

Підпишіться на WestNews.info у Facebook: