Кабінет Міністрів України, який півтора місяці тримав інтригу з підняттям заробітної плати науково-педагогічним працівникам, таки оприлюднив відповідну постанову.

Згідно із текстом документа, людям, які відповідальні за формування інтелектуальної та професійної еліти нації, оклади таки збільшили… аж на 11%.

І подія мабуть була б радісною, але очікуваного захвату дії Уряду у суспільстві не викликали. Про це свідчать численні відгуки у соціальних мережах і розмови у коридорах українських університетів. Пояснити відсутність овацій на адресу урядовців дуже просто – середній оклад «рядового» університетського викладача чи науковця залишається непристойно низьким.

До того ж, порівнюючи зростання посадових окладів відповідно до розрядів Єдиної тарифної сітки 2019 року із відповідними показниками минулого року, обіцяне підвищення є надто мізерним. Так, для прикладу, взявши оплату праці викладача вишу на посаді доцента зі стажем до 10 років, отримаємо близько 8750 грн у 2019 році проти 7250 грн у минулому році (за 19  тарифним розрядом з урахуванням виплат за науковий ступінь та вчене звання, стаж та за мінусом основних податків). У той же час річний індекс інфляції у 2018 році становив 109,8%, а у 2019 році прогнозують 107,4%.

Без сумніву, від рівня освіти та науки напряму залежить розвиток усієї держави, успішність функціонування ключових сфер життя країни. У конкурентному і динамічному світі ця аксіома є самозрозумілою, адже тільки по-справжньому освічене суспільство може бути інноваційним і конкурентним, динамічним і сильним. Але для того, аби освіта була якісною, надавати відповідні освітні послуги повинні найкращі, найуспішніші наставники – викладачі університетів, роботу яких необхідно належно оцінювати й оплачувати.

Натомість в Україні упродовж багатьох останніх років ми усі стаємо свідками повної втрати науково-освітнього потенціалу. Не в останню чергу (а можливо й передовсім) це відбувається через жалюгідну оплату праці науково-педагогічних працівників. Українські університети більше не можуть залучати до роботи найталановитішу молодь, не мають можливості мотивувати перспективних фахівців до занять наукою чи до викладання у закладах вищої освіти.

Як результат, уся система вищої освіти нашої держави нині тримається на «старих» кадрах і на ентузіазмі поодиноких молодих і талановитих ідеалістів, які прагнуть навчати студентів чи займатися наукою. А в цей час сотні молодих людей, які могли б (і мали б) створювати висококонкурентне середовище вищої освіти, щороку відмовляються від таких ідей та ідеалів і дуже часто поповнюють ряди українських заробітчан закордоном. Можу про це говорити з абсолютною певністю, адже маю нагоду спілкуватися із перспективною молоддю Львівського університету, молоддю, яка має задатки до успішної кар’єри в освітній сфері, але при цьому немає жодних стимулів.

Окрім того, країну активно покидають й уже сформовані науковці. Так, згідно із дослідженнями Національної академії наук України, 51,2% молодих науковців мають міграційні наміри. 90% з них серед основних причин назвали низьку заробітну плату та поганий фінансово-економічний стан науки. У результаті за кількістю науковців на 1 тисячу населення Україна має один із найнижчих показників у Європі… І погодьтеся, що у таких умовах говорити про можливість виходу з економічної кризи чи очікуваний стрімкий інноваційний прорив  України просто неможливо. Без праці і чіткої продуманої політики дива не трапиться і уже скоро наша держава може залишитися без якісних кадрів і у освітній, й у науковій сфері. А уже це спричинить колапс і повну втрату національного потенціалу держави.

Переконаний, що перш за все держава повинна збільшити фінансову підтримку освіти і науки; за допомогою суттєвого росту заробітної плати покращити якість відповідних послуг; створити належні умови для практичного комерційного втілення наукових розробок; стимулювати і запроваджувати грантові програми для розвитку життєво важливих для країни ідей і технологій; надати закладам вищої освіти України більшу фінансову автономію; активно підтримувати найбільші освітні та наукові центри – не обов’язково конкретними грошовими надходженнями, а скоріше навіть простою плідною взаємовигідною співпрацею і реалізацією спільних загальнонаціональних проектів…. Цей список можна продовжувати дуже довго, але ми всі розуміємо, що нинішні урядовці не читають блогів університетських викладачів…

 Ще у 2016 році Володимир Гройсман, звертаючись до київських студентів, зухвало заявив, що ні йому, ні самим студентам диплом про вищу освіту не потрібний. Вочевидь, ця заява і стала своєрідною "програмою" дій його уряду щодо розвитку вищої освіти.  Про науку Гройсман найчастіше згадує хіба у пафосних промовах, і часто це звучить як знущання. Зокрема, згадаймо пафосну фразу прем’єра, промовлену на святкуванні сторіччя НАН України: «Україна має залишатися лідером науки і технологій».

Так, має! Але не може  – без належної державної політики…