Буремна історія Львівської цитаделі

Було 18 жовтня порівняно спокійного 1851 року. У залі бібліотеки Оссолінського відмузикував знаменитий Ференц Ліст, і блискуче панство кружляло у вальсах на балу в честь Найяснішого цісаря Франца Йосифа. У той же час над горою Вроновських здіймалися фантасмагоричні феєрверки, що, як писав очевидець, «викидали у небо яскраві язики полум’я й густі клуби диму».

До того і після – дим і полум’я були постійними «друзями» гори Вроновських, яка у різні часи називалася то Турецькими шанцями, то Шембековою. Дим і полум’я можна вважати і символами двох сусідніх гір, що нависають над львівським середмістям, – Калічої та Пелчинської або Познанської. Тактично вигідна височина в центрі міста у всі часи притягала до себе військовиків. Практично жоден бій за Львів не обходився без військових дій на цих горах. Війна, врешті, на довгі роки відвоювала подаровану природою розкіш у закоханих, які в мирні часи здійснювали романтичні моціони схилами гір; у художників, які розставляли свої мольберти на Калічій чи Пелчинській; у панства, яке полюбляло тихий спацер закрученими алеями; у дітлахів, які ревіли в дитячому шалі від видовища мирних салютів, що спускалися на місто з його пагорбів.

Власне кожна з гір, які нині охоплює майже 30-гектарова територія під назвою Цитадель, має свою історію. Не будемо заглиблюватися в тему, однак проведемо своєрідну письмову «рекогносцировку».

Гора Шембека, крутий схил якої наче затуляє від вітру вулицю Коперника, у 1648 році стала надійним помічником козаків Хмельницького при облозі Львова. Через 24 роки уже турки з неї обстрілювали місто, за що гора на певний час отримала народну назву Турецькі шанці. Горою Вроновських її почали називати на честь дуже шанованого львів’янина, радника шляхетного суду, знавця історії міста та колекціонера старовини Станіслава Вроновського, котрий мешкав тут у своєму палаці. Палац давно розібрано, сліди Вроновських загубилися у часах і світах, а назва гори залишилася. До речі, на ній у давні часи було язичницьке святилище, про що свідчать знахідки археологів у ХІХ столітті.

Пелчинська або Познанська гора теж «засвітилася» у військових операціях. Під час чергової облоги Львова Хмельницьким на ній розмістилася батарея його тодішніх союзників – росіян, які добряче обстріляли місто.

Із самої назви – Каліча гора – стає зрозуміло що з давніх давен у затишку її щедрої рослинності знаходили притулок каліки, жебраки, безхатченки та інша міська потолоч. Але попри те саме на ній була й садиба майже легендарного львівського бургомістра, історика та поета Бартоломея Зиморовича.

Хтозна, якби не війни, бунти та революції, можливо, на мальовничих схилах Калічої, Пелчинської та Вроновських ми б сьогодні мали найкрасивіший у світі парк. А так Львів отримав народжену у вирі революції фортифікацію, по-воєнному красиву, і водночас по-воєнному трагічну.

Революційні події в центрі Європі у 1848 році добряче наполохали Австрійську корону. Львів’яни осторонь не стояли і того ж року тутешні робітники з ремісниками влаштували свій бунт, який доволі жорстоко придушив гарнізон генерала Гаммерштайна. Отож, Львів, як великий і непевний в політичному сенсі центр, на рівні з деякими іншими містами потрапив під програму австрійського військового міністерства, що передбачала зведення спеціальних укріплень. Їхні функція насамперед полягала в наданні прихистку артилерії, яка в момент якоїсь чергової бузи мала б оперативно і без сентиментів утихомирити бунтівників.

Для визначення місця під цитадель у Львові було створено спеціальну комісію, яку очолив згаданий вище генерал Гаммерштайн. Усі існуючі на території Львова мілітарні об’єкти комісія з різних причин забракувала. Тож було вирішено збудувати абсолютно нову цитадель, а щодо місця розглядалося два варіанти – окрім нинішнього, ще й площа перед Собором святого Юра. Після певних роздумів другий варіант усе ж таки відхилили. Однак не через повагу до святині, а з логічних міркувань, що із ближчих до середмістя гір зручніше розстрілювати повстанців. Та й Пелчинський став у разі облоги фортеці революціонерами міг стати джерелом постачання води.

Відень пропозицію комісії затвердив і виділив на побудову споруд цитаделі чималу на той час суму у 150 тисяч флоринтів. Дивно, але не збереглося точних даних щодо архітекторів фортифікації. Знаний львовознавець Володимир Вуйцик припускав, що ними могли бути архітектори Будівельної дирекції намісництва Крістоф Резіг і Йозеф Вандрушка, оскільки, згідно з документами 1852 року,саме вони брали участь у викупі під потреби будівництва міщанських парцель на схилах гір. Але це тільки гіпотеза.

До 1856 року будівництво було завершено. Цитадель складалася із великого казематованого будинку казарм та шести башт – двох квадратних та чотирьох круглих. Триповерхові квадратні башти фланкували корпус казарм. На північному та північно-східному краях Цитаделі стояли дві двоповерхові круглі башти із внутрішнім діаметром 36 метрів. На південному-заході та півдні – дві круглі двоповерхові башти із внутрішнім діаметром 18 метрів. Всі круглі башти були гарматними й зводились за системою, запропонованою австрійським генералом Максиміліаном-Йосифом д’Есте (такі будівлі замінили традиційні бастіони й отримали назву башт Максиміліана). Оточувались башти сухим забетонованим ровом-пасткою, з якого вибратись живим було дуже проблематично. Навколо Цитаделі спорудили систему шанців та викопали глибокі рови.

За проектом кількість вояків гарнізону повинна була становити півтисячі, артилерія – дві батареї гармат і гаубиць (24 штуки) та дві батареї ракет системи Конгрива. Ракетами Конгрива називали довгі, заряджені порохом, снаряди із листової сталі, що були винайдені піонером ракетобудування Вільямом Конгривом.

У 1888 році фортифікацію укріпили дев’ятьма земляними фортами, що були розташовані на відстані 4 км від центру Цитаделі й контролювали основні під’їзні дороги.

Після спорудження Цитаделі серйозних революційних виступів у Львові не було, то ж до початку Першої світової вона практично простояла без діла. Та й під час війни австро-угорські частини без бою здали її росіянам. У 1914-1915 роках у Цитаделі розміщувався російський гарнізон.

Реальні бої за Цитадель точилися вже аж у листопаді 1918 року. Спершу фортифікацію зайняли українці. Для її захоплення поляки організували спеціальну бойову групу «Цитадель». Основний наступ поляків був спрямований на південну башту. Після кількатижневих боїв, у ніч з 20 на 21 листопада ця башта була взята. Із 1918 року в Цитаделі стояв полк польської піхоти, для якого було зведено додаткові бараки. Водночас виношувалися плани у мирний час звести тут стадіон і відродити відпочинкову зону. Але друга велика війна перекреслила плани на мирне існування одного з найчарівніших за красою куточків Львова. Навпаки, для Цитаделі настали найстрашніші дні в історії.

Після захоплення Львова німці створили тут суворий концтабір для військовополонених Stalag-328 «Tsutadell». Територію огородили двома рядами колючого дроту, охоронними вежами, по схилах розмістили доти. Найсуворішою ділянкою табору була додатково обнесена колючим дротом башта №2. Це нині тут розкішний готель, а в ті страшні часи там була так звана розстрільна зона.

Через Stalag-328 «Tsutadell» пройшли близько 280 тисяч в’язнів. Половина з них залишились тут назавжди, будучи знищеними або померши від тифу чи голоду.

Можливо, пам’ять про ті страшні часи не дозволяє вповні розкрити потенціал Цитаделі, як туристичного об’єкту. У Львові не припиняються суперечки щодо етичності розміщення на території з такою трагічною історією готелю та ресторану. Однак заради справедливості треба відзначити і другу сторону медалі. «Освоєння» території і вкладення в неї коштів дозволяє врятувати Цитадель від руйнації. Зрештою, у людини, котра підніметься на котрусь із трьох легендарних гір львівського центру завжди залишиться варіативність: погуляти у ресторані чи просто доторкнутися до історії, пом’янути загиблих, оглянути добре збережену мілітарну архітектуру та насолодитися розкішними панорамами львівського середмістя.

Адреса: піднятися на Цитадель можна по вул. Грабовського (бічна вул. Коперника) або по вул. Коцюбинського (від пл. І.Франка). 

kray.org.uа