За 5 років Президент так і не покарав убивць та не віддав данину пам’яті тим, хто подарував йому шанс очолити державу ціною власних життів – Небесній Сотні

Й особисто для мене цього було цілком достатньо, аби не дати йому жодного шансу ще на 5 років. Але склалося так, що рівно два тижні тому, за годину до полудня, коли 50 телекамер знімали вікопомні сюжети, як Президент України, а за  сумісництвом – ще й кандидат на цю ж посаду здавав аналізи у прямому ефірі, мені довелося побувати на Алеї Героїв Небесної сотні. А там, як і на самому Майдані Незалежності, було безлюдно й тихо, наче на забутому Богом і людьми цвинтарі. Лише вітер гуляв поміж заіржавілими стендами із фотографіями п’ятирічної давності. А сама Алея, обнесена тимчасово-постійним парканом, вражала мертвою тишею…

Музей Медуз і зневажені Герої

Відносно людно було лише перед самим початком Алеї, точніше, ліворуч від неї – біля Музею Медуз, який відкрився у приміщенні колишнього громадського туалету наприкінці 2018-го (Знаково, що і місце, і всі необхідні узгодження, і кошти на цей комерційний проект, де квитки для дітей коштують 95 – 110 грн, а для дорослих 165 – 180, знайшлися швидко). Там тупцяли, очікуючи, коли їх запустять, зо два десятка школяриків…

А далі… мертва зона. Наче Чорнобильська. З тією лише відмінністю, що нею, полюючи на випадкових перехожих чи іноземних туристів (котрі, аби скоротити собі шлях від готелю до метро чи таксі, йдуть навпростець, пересаджуючи валізи через дошки огорожі), снують кілька людей із плетеними стрічками у кольорах державного прапора. Пропонують придбати їх із подвійною метою – допомогти волонтерському руху коштами, а саму стрічку – пов’язати біля одного із імпровізованих тимчасових «монументів» Героям Небесної сотні. Хтось із них – і справді волонтер, має відповідне посвідчення й скромно одягнені, а хтось – в одязі й взутті за щонайменше кільканадцять мінімальних зарплат, просто влаштував собі непоганий бізнес на чуйності українців до ще далеко не всіма забутої трагедії…

Натомість самі «монументи» й досі – украй прості: у більшості – просто кільканадцять штук бруківки обабіч портрета Героїв; один – у вигляді простого дерев’яного хреста в оточенні автомобільних шин, прапора і двох заіржавілих саморобних щитів оборонців Гідності; ще один схожий – але без шин, зате зі звареним із рейок протитанковим їжаком…

Три прості чорні гранітні плити під квітковим годинником – із викарбуваними текстами «Мамо, не плач, я повернусь весною» та «Гей, плине кача по Тисині», перед якими концентрується більшість різнобарвних дешевих і давно згаслих лампадок та кілька букетів із зів’ялими квітами – нині своєрідний епіцентр створеного волонтерами меморіалу.

А далі –   двометровий металевий паркан, оздоблений плакатами із різнокольоровими жалобними написами фарбами та ще – прив’язані до зранених дерев вицвілі портрети загиблих героїв у звичайнісіньких копійчаних файликах.

А над тим парканом, якраз над рукотворними плакатами на ватмані – обвішаний гігантськими банерами концертів Жовтневий палац – один із екс-штабів Партії регіонів, зі схилів якого й розстрілювали своїх жертв «беркутівці»… Словом – алея контрастів, наче й не живемо 5 років у державі, відстояній ціною життів Небесної сотні.

Зроблене за три дні й незроблене за 5 років

Піднімаюся все вище Алеєю, щедро политою кров’ю Героїв, сподіваючись побачити хоч якісь ознаки того, що пам’ятають про їх жертву не лише пересічні українці та волонтери, але й держава. Марні сподівання.

Бо вище – лише ще один гарний пам’ятник, зведений побратимові козаками 4-ї козацької сотні.

А ще вище – екуменічний храм архистратига Михаїла та українських Новомучеників Української греко-католицької церкви, що виріс із каплиці, спорудженої активістами Майдану у березні 2014-го лише за три дні (!), та споруджена на його території компактна Стіна Пам’яті усіх Героїв Небесної сотні.

Натомість, варто лише перейти через дорогу, як побачиш зовсім іншу картину: за красиво оформленим інформаційним стендом та створеним волонтерами ж скромним пам’ятником – недбало розкидані будматеріали.

А далі – давно розритий і покинутий будівельниками величезний котлован, лише однотипні численні вказівники за периметром якого та ще встановлений на кількаметровій конструкції кількаметровий же ж логотип свідчать, що на цьому місці мав би бути споруджений Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності.

Гучна й вагома назва і… нічого окрім неї. А сама територія – зовсім неподалік помпезного Нацбанку, пафосного банку «Аркада» і, за іронією долі, Комітету Верховної Ради з питань будівництва, містобудування та житлово-комунального господарства, ну, і, звісно, ж Банкової з її чудесами архітектурної гігантоманії… Утім, схоже, киян таким поєднанням не здивуєш: на цій вулиці, вище перетину з Ольгинською, мирно уживаються розкішний позашляховик під щойно згаданим парламентським комітетом та бабуся-жебрачка у шубі й вушанці (а на вулиці ж +14!) із велетенською кравчучкою, де вміщаються решта її нехитрих пожитків і картонкою «Допоможіть їжею»; новісінький шестиметровий «майбах» навпроти НБУ і пересувна автокав’ярня…

І замість реальних справ – порожні обіцянки

А тепер про те, чому маємо те, що маємо, а не те, що чуємо з телевізорів, надто ж перед виборами. Чому чільники державі, що прийшли до влади завдяки жертвам Небесної сотні, не виконують того, що у минулу виборчу кампанію називали «справою честі». Чому й досі не покарані вбивці тих, завдяки кому Євромайдан став Революцією гідності. І чому, врешті, я у жодному випадку не віддам свій голос нинішньому господарю Банкової.

Як розповідав DT.UA ще у лютому 2016-го Ігор Пошивайло, призначений тоді ж директором "Меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції гідності", до того часу він вже упродовж більше двох років був одним з фундаторів Ініціативи "Музей Майдану/Музей Свободи».

«Ідея створення музею зародилася на Майдані ще в грудні 2013 року, – пояснював він. – Моя знайома, американка Лінда Норріс, після розгону студентів силовиками написала у своєму блозі пост "Якби я керувала музеєм у Києві просто зараз". У першій половині січня 2014 року сформувався невеличкий волонтерський кістяк: "Самооборона Майдану" (Василь Рожко і Тимур Бобровський), Громадська організація "Агенція культурних стратегій" (Микола Скиба), Музей Івана Гончара (який представляв я), пізніше долучилися Національний музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків (Катерина Чуєва), Музей історії міста Києва (Катерина Романова). А потім самотужки чи із залученням інших волонтерів узялися до роботи: документували події, записували усні історії, збирали артефакти: твори протестного мистецтва, елементи барикад, предмети самозахисту й особисті речі протестувальників. Пізніше, після масових розстрілів, почали думати і про меморіалізацію, в тому числі й нерухомих пам'яток: місць загибелі Героїв Небесної Сотні, прострелених фасадів, лайтбоксів, дерев, стовпів… Навіть підготували пам'яткоохоронну документацію, щоб усе те зберегти…

Проте лише через рік, 11 лютого 2015 року президент України видав указ про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні… І лише 18 листопада 2015-го з'явилося розпорядження Кабміну про створення державного закладу "Меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні — Музей Революції Гідності". Мене призначили його директором до організації відкритого конкурсу на цю посаду. А створення музею доручили Українському інституту національної пам'яті».

А далі… Держава передбачила бюджетні кошти на створення музею, але – жодної дії чи слова стосовно приміщення, бодай тимчасового. А без цього неможливо не лише прихистити збірку і розмістити штат, а й залучити до проекту суспільство, закордонних партнерів, інвесторів… «Зустрічей щодо цього відбулося чимало, на різних рівнях, але відчувається, що з такими ласими шматками столичної землі чиновникам розпрощатися непросто», – констатував музейник без музею…

Лише 13 вересня 2016-го Президент Порошенко на засіданні РНБОУ розпорядився закласти кошти на створення музеїв, присвячені героям АТО та Небесної сотні в держбюджет-2017, підкресливши, вже до річниці Революції Гідності у 2017-му необхідно відзвітувати щодо музею героїв Небесної Сотні. Проте лише за кілька до неї, 16 лютого 2017-го, оголосив невідкладним проект закону про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам'яті Героїв Небесної сотні". Бо лише 9 лютого 2017-го Київська міська рада дала дозвіл на розроблення проекту землеустрою для відведення земельної ділянки Національному меморіальному комплексу площею 1,23 га.

Тоді ж Президент запропонував створити Фонд, який би підтримав здійснення проекту Меморіалу. "Я тут виступаю не лише ініціатором, але й першим спонсором такого фонду, щоб допомогти йому не тільки добрим словом, а й грошима", - додав він.

Утім, про проведення конкурсу щодо об’єкта оголосили ще через 8 місяців – 23 жовтня  Загалом на конкурс було подано 66 заявок від 28 учасників із 12 країн світу, в тому числі й з України. А його результати визначили аж липні 2018-го.

Початку робіт заважало й тривале відтермінування, зумовлене… незакінченим слідством щодо розстрілів 20 лютого 2014-го. Щоб запобігти зміні місцевості, ГПУ (читай кум Порошенка без юридичної освіти, задля призначення якого терміново змінювали закон)  домоглася арешту ділянки, виділеної під будівництво меморіалу. Ба більше, на частині цієї території й досі начебто «тривають слідчі експерименти»!

Лише у січні 2019-го було анонсовано, що з лютого компанія-генпідрядник розпочне будівництво Національного Меморіалу. «Будівельним парканом буде перекрито алею Героїв Небесної Сотні таким чином, щоб забезпечити безперешкодний доступ до готелю “Україна” з Хрещатика, - розповідала тоді Оксана Моргун, заступник гендиректора з будівництва Нацмузею Революції Гідності. - Територію, на якій розміщуються капличка та хрест, огороджуватимуть після повідомлення ГПУ про завершення слідчих дій на цій ділянці…Виконання зазначених робіт потребуватиме близько двох тижнів». Закінчується квітень: паркан є – робіт нема!

Утім, чом би будівельникам поспішати, якщо більше року тому, напередодні чергової річниці Революції сам Президент заявив: "Нова європейська країна – от головний пам’ятник Героям Небесної Сотні, основне та найвеличніше, чого вони очікують на небесах від нас із вами, і від влади, і від людей – тих, хто залишився доробляти їхню справу на землі".

«Без перебільшення можна сказати, що саме завдяки їм ми отримали безвізовий режим – зазначив тоді він. – Що саме завдяки їм набула чинності ратифікована Угода про асоціацію. І я абсолютно переконаний, що це саме завдяки їм у майбутньому Україна таки стане членом Європейського Союзу і членом НАТО». То вже інша річ, що під час виборчої кампанії біл-борди приписували усі ці досягнення єдиній людині, яка до Небесної сотні не входить…

А відтак додав: «Щоб усі усвідомлювали й ніколи не забували ціну свободи та цінність європейського вибору». Сказав і… забув.

Юрій НИКОРАК, фото автора